Спочатку скажу, що Вам обовʼязково при можливості, потрібно сходити на будь-яку виставу Івана Уривського. Те, що він робить з картинкою, цей перформатичний режисерський підхід, не може не вражати. Він візуал. Його зброя —це чистий візуальний образ, і тут він 100% номер 1 в українському сучасному театрі. Це нова мова, і ця нова мова змушує відчувати сенси, а не чути їх, він говорить з глядачем через метафору. Він задає питання, а наша задача давати собі відповіді. Але часом мені здається, що Уривський знайшов свою музу у образі Рудинського. Уривський зазвучав, як рок-зірка театру після вистави «Калігула». Мені пощастило тоді бути на премʼєрі цієї вистави. Це було вперше в моєму житті, коли я бачила, як відносно невеликий театр, заповнений медійними і мистецькими представниками стояв в оплесках хвилин 15. Люди не розуміли, що робити після цієї вистави, відчуття, що ти просто не можеш покинути цю залу було у всіх. Тоді хлопали і плакали всі: і актори і глядачі. Це був тріумф, але не тільки Уривського, але і Рудинського. Те, як Рудинський грає божевілля—це окреме мистецтво. Аджнев вийшов на сцену в образі Кулігули незабаром, і я скажу Вам грав він прекрасно, але в головах людей, Калігулою так і залишився Рудинський. Щось схоже відбулося із «Землею». На сцені не вистачало божевільного Рудинського в образі Сави, той унікальний пазл, якого не вистачає, аби відчувати. Акторський склад був гарний, вистава і образи сильні, але Я вийшла з чітким розумінням одного: Уривський знав, хто зіграє Саву, ще до того, як створював ці образи. І кожного разу, коли Рудинський перестає грати персонажів, вистава ніби залишається недовершеною. І це не проблема акторів і постановки. Просто цей тандем Уривський-Рудинський, ніби створені одне для одного…