журнал "Українки"

Померла Едіт Єва Егер, письменниця й психологиня, колишня бранка Аушвіц, неймовірно життєлюбна жінка, книги якої любили жінки у всьому світі, українки також. Їй було 98 років.Докладніше у нашій новиніСумну звістку повідомили на офіційній сторінці пані Едіт у фейсбуці. "Сьогодні покинула своє земне тіло наша найдорожча Еді. Вона пішла з усією милостю, з якою жила. Як ангел, вона повертається додому. Поруч з нею були турботлива родина та віддана команда".«Нас усіх проймало її життя, і ми збережемо пам'ять про неї своїми вчинками», - написала родина доктора Едіт Єви Егер.Едіт народилася у вересні 1927 року в єврейській родині в Будапешті. Була наймолодшою дочкою Лайоса та Ілони Елефант. Навчалася у гімназії та у балетній школі. Була учасницею олімпійської збірної Угорщини з гімнастики. У березні 1944 року, після того, як нацистська Німеччина встановила пронімецький режим в Угорщині, Едіт Егер була змушена жити в гетто разом з батьками та сестрою. У травні того ж року їх депортували до Освенцима. Мати загинула у газовій камері…У травні 1945 року Едіт з сестрою були визволені з концтабору. Після війни вони переїхали до США. Пані Едіт стала психологинею і спеціалізувалася на посттравматичному стресовому розладі.Її книги допомогли мільйонам людей, її вислови підтримували сотні тисяч жінок. Ділимося ними у нашій статті:https://ukrainky.com.ua/ne-prymenshujte-svij-bil-8.../Фото з офіційної сторінки пані Едіт у фейсбуці.

Як жінки Чорнобиля прожили те, про що не знімають кіно... Людмила Ігнатенко приїхала до Прип’яті вісімнадцятирічною дівчиною після кулінарного технікуму. Василь тоді працював у місцевій пожежній частині, йому було двадцять. Він виріс у білоруському селі, вона — на Івано-Франківщині. В Прип’яті їхнє спільне життя тільки починалося: робота, квартира і плани, які здавалися абсолютно звичайними.Те, що сталося після ночі 26 квітня, перевернуло усе їхнє життя. Лікарня, куди Людмила пробилася всупереч усім заборонам, а потім передчасні пологи, коли народилася донька Наташа, названа так, як хотів чоловік. Вона прожила лише кілька годин. І це був один із багатьох найстрашніших епізодів у всій чорнобильській пам’яті, який давно став частиною колективного знання про катастрофу.Але далі починається те, про що зазвичай не знімають серіалиДев’яності роки з їхньою постійною злиденністю, хвороби другої дитини. Адже сина вона таки наважилася народити попри лікарські застереження.Тоді будь-який дрібний заробіток дозволяв якось триматися. Людмила пекла пиріжки і продавала їх на базарі. Більше заміж вона не вийшла і сина виховала сама.Уже в наш час їй довелося ще й відстоювати право на власну біографію. Вона зазначила, що автори серіалу “Чорнобиль” використали її ім’я та ім’я померлого чоловіка Василя Ігнатенка як імена персонажів. Однак згоди на використання імен Ігнатенко не давала.У січні 2026 року Верховний Суд підтвердив, що інформацію про головну героїню та обставини її життя були використані в серіалі без згоди Людмили Ігнатенко…Ще дві щемливі історії переказуємо у статті: https://ukrainky.com.ua/sorok-rokiv-potomu-yak-zhinky-chornobylya-prozhyly-te-pro-shho-ne-znimayut-kino/

Хвилинка розради після дуже важкого тижня обстрілів і втрат. Віримо, що кожна україночка, яка зараз читає ці рядки, доживе до 100 років (після всього пережитого мусить з принципу!) і у цьому поважному віці почуватиметься так, як безподобна Рита Леві-Монтальчіні – не просто квітнева іменинниця, а жінка-лауреатка Нобелівської премії, яку отимала «За відкриття фактора росту нервів». Тобто про нерви вона знала все. Так от ця видатна італійська нейробіологиня, пожиттєва сенаторка Італійської республіки, перша жінка та ще й атеїстка, яку прийняли до Папської академії наук, членкиня НАН США, до останнього дня займалася наукою і закохувала в себе неймовірним почуттям гумору. На запитання журналістів, як вона підтримує своє здоров'я, сеньйора Рита поділилася: «Для покращення травлення я п'ю пиво, для покращення апетиту – біле вино, при низькому тискові – червоне, при підвищеному – коньяк, при ангіні – пару грамів горілки». «А воду ви взагалі п’єте?», – спитав кореспондент. «Такої хвороби в мене ще не було», – знову розсміялася Ріта. І прожила – увага! – 103 роки! У вечір п'ятниці можемо собі дозволити побути трошки пані Ритою – п’ять крапель коньячку до кави, грам лікерчику до капучино чи келишок вина за обідом. Виключно для апетиту і від тиску. Бо з такими подіями тиск скаче, серце рветься, нерви не витримують… А нам треба триматися і дожити до 100. І ну її ту воду 😊До речі, на святкуванні свого 100-річчя вона впевнено заявила, що кумекає у 100 років значно краще, ніж у молодості, і додала, сміючись: «У 20 ми всі такі дурепи!»

Цей знаменитий кадр з «Тіней забутих предків» з ярмом на шиях молодят колись обурив гуцулів. Параджанов, який ретельно вплітав карпатські обряди й колористику у цей фільм, ярмом хотів показати нерівність шлюбу, обтяжливість зв’язку головних героїв. Мешканцям Верховини, де проходили зйомки, цей символізм не дуже сподобався. На зйомках багато дискутували з цього приводу, але епізод з ярмом все ж залишили.Взагалі відтворення карпатської аутентики Параджанову вартувало чималих нервів. Наприклад, звуки трембіт: їх намагалися записати просто на полонинах, але звучання виходив не ідеальним. Тому Параджанов вирішив відвезти карпатських музик у звукозаписувальну студію в Київ. Літаком. Те, як 10 трембіт «пакували» у пасажирський салон, потім ще довго переказували у «кінотусовці».Намучилися й з кадрами у церкві. Знімали у церкві Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні. Вона була настільки красиво і багато оздоблена, що кіночиновники, які приймали фільм, назвали сцени… релігійною пропагандою. Параджанов змушений був їх перезнімати у бутафорній церкві, яку звели на кіностудії ім. Довженка.«Тіні забутих предків», прем'єра яких відбулася 4 вересня 1965 року, стали не лише знаковими для українського кінематографу, а й доленосними для самого Сергія Параджанова й багатьох шістдесятників. Перший показ фільму у кінотеатрі «Україна» перетворився на першу в срср акцію протесту інтелігенції проти влади. 📍 Розповідаємо про це у нашій історії.