Індонезійська Українською

В 60-70х роках минулого століття в Джакарті та інших великих містах Індонезії з'явився новий вид публічного транспорту - ojek. Ojek - це по суті таксі, але на байках. Такі таксі могли швидко об'їжджати затори, проїжджати розбитими дорогами, або заїжджати на території, куди був заборонений проїзд бемо, або іншого транспорту. Зараз викликати байк-таксі можна через додаток, раніше такі водії їздили вздовж доріг, стояли на перехрестях чи біля житлових комплексів, в пошуках пасажирів. Ціну потрібно було обговорювати з водієм, торгуватись, перш ніж кудись їхати. Назва відомої компанії Gojek поєднує в собі два слова - англійське go, та індонезійське ojek. Але якщо ви думаєте що великі компанії вже зовсім витіснили традиційний оджек, то ви помиляєтесь) у маленьких містах, куди ще не дістались gojek чи grab, ojek і досі є чи не єдиним видом вуличного транспорту. До недавнього часу я сама жила в такому місті. У нас ходили місцеві маршрутки - angkot (скорочення від angkutan kota - міський транспорт), але лише по центральним вулицям. Тому дістатись кудись ojek було значно швидше і зручніше. Такса в межах міста - 10к за поїздку (5к, якщо близько), від міста до кордону зі Східним Тімором - 20к.#навколо_культурне

"Pesta Babi. Kolonialisme di Zaman Kita" ("Свято Свині. Колоніалізм у наші часи") - документальний фільм, який змусить вас подивитися на Папуа зовсім іншими очима. Вчора стрічку офіційно виклали на YouTube, і менш ніж за добу вона набрала понад мільйон переглядів, викликавши шок та масштабні дискусії. Цей фільм - це задокументований крик про допомогу корінного населення Папуа, чий світ прямо зараз знищують заради бізнесу.Уяаіть безкрайні тропічні ліси Папуа, де височіють понад 1800 гігантських дерев'яних хрестів, пофарбованих у червоний колір. Це не релігійний перформанс., це "Gerakan Salib Merah" (Рух Червоного Хреста) - унікальна форма мирного опору місцевих племен. Корінні жителі поєднали християнську символіку зі своїм правом на цю землю. Вони ставлять хрести на кордонах своїх земель як священний заслін, сподіваючись, що у загарбників прокинеться "страх перед Богом" і вони не пустять бульдозери на святу для папуасів землю. Що у фільмі шокувало мене найбільше:• ​Земля в обмін на обіцянки.Фільм показує, як великі агрокорпорації та уряд забирають мільйони гектарів вікових лісів під плантації цукрової тростини та олійної пальми в межах так званих "Національних стратегічних проєктів". Місцевим жителям обіцяли розвиток і багатство, а натомість позбавили їх єдиного джерела існування. • ​Екологічний геноцид.Кадри з дронів у фільмі показують контраст між тропічними джунглями та випаленою землею, яку готують під монокультури. Разом із лісом зникає чиста питна вода, дикі тварини та птахи, а самі папуаси перетворюються на чужинців на власній батьківщині. • ​Нерівна боротьба.Фільм  показує також судові процеси, де папуаси намагаються захистити свої ліси в судах Джакарти. Протистояння корінних жителів у традиційному вбранні та представників системи в дорогих костюмах - видовище, від якого стискається серце. Також, як зазначають у фільмі, папуаси - це етнічна група, яку в Індонезії "оберігають" найбільше. Зараз у Папуа постійно перебувають близько 58 000 військових та більше 25 000 поліцейських. Офіційна мета їх перебування в Папуа - боротьба з повстанським рухом за незалежність Папуа. Та чи так це насправді?Фільм "Pesta Babi" - це жорстке нагадування про те, яку ціну платить корінне населення за глобальний бізнес і чому колоніалізм, на жаль, досі живий. Стрічка вже є у вільному доступі. Щиро рекомендую до перегляду.

Цього року ми підготували для вас більше, ніж просто свято - цілий Великодній тиждень, який занурить в атмосферу дому, тепла і рідних традицій 🐣Великодній тиждень майстер-класів 🎨07.04 — Розпис писанок 🥚 08.04 — Арт-бранч «Великодній живопис»🎨09.04 — Великодня квіткова композиція💐 10.04 — Майстер-клас « Великодній кошик 🧺»Основне святкування відбудеться в неділю 12 квітня, де на гостей буде чекати незабутня подія з зануренням у наші рідні традиції. У програмі - веселі забави, фотозона, конкурси, гаївки, хороводи та українські пісні, що об’єднають усіх у спільному колі. Для найменших гостей ми підготували окрему програму: цікавий майстер-клас та захопливий квест, що подарують діткам радість, гру й справжній святковий настрій 🌿🐣Якщо ви або ваша дитина хочете виступити (вірш, пісня чи інший номер) — будемо раді створити для вас цей момент і підтримати 😊 🗓 12 квітня (неділя)⏰ 14:00–22:00📍 Убуд👗 Дрес-код: традиційний український одяг, етно-стиль, світлі кольори.🐳 На території є басейн 🐶 Можна взяти з собою домашніх улюбленцівКількість місць обмежена, тож скоріше реєструйтесь!👉 Деталі та реєстрація на святкування та майстер-класи: @ostriv_bali_chatПідписуйтесь на наш інстаграм, аби нічого не пропустити:📸@ostriv.bali

В Атамбуа, тіморському містечку, де я прожила 6 років, і досі немає великих продуктових магазинів чи супермаркетів. Єдине місце де можна купити продукти - традиційний ринок. Там ми купували м'ясо, рибу, морепродукти, овочі, фрукти... словом, практично все)З плюсів - все свіженьке, щойно з моря чи з грядки. Проте є і мінуси. Великі хвилі на морі - нема риби, прийшов пізніше на ринок - взяв, що лишилось. А ще сезонність. Якщо сезон броколі в серпні-вересні, то вже в жовтні ти його ніде не знайдеш, чекай наступного року.Ми жили на краю міста. Прямо за нашим домом були величезні поля, де вирощували різноманітні фрукти і овочі. Часто їх продавали маленькі діти та підлітки, чіпляли до палиць, і несли продавати на ринок (на фото).У нас в дворі росло величезне мангове дерево. В сезон ми не знали куди вже ті манго дівати. Часто їх забирав сусід, і згодовував своїй корівці) ну або приводив корову прямо до нас у двір, щоб вона поїла 😂Мені дуже не вистачало звичних для нас овочів та зелені. Кожного разу я везла з України гори насіння, в надії щось виростити. Але земля в нашому садку була тверда і кам'яниста. За 6 років на Тіморі мені лише вдавалось виростити квіти. А один раз я навіть виростила бурячки у горщику 😂 це зайняло 4 місяці, і більше я таким не займалась)В лютому 2020 року я надумала виростити авокадо з кісточки. Через рік воно було вже мені по пояс, а ще через 2 роки вимахало вище будинку. Я посадила 2 деревця, але плодів вони жодного разу так і не дали. До цього року! Минулого тижня наші сусіди скинули фото - моє авокадо нарешті дало плоди) я вже тиждень пишаюсь, от вирішила і з вами поділитись радістю (перше фото).