I ось ми вже на новому місці. Не в Києві, а біля Києва, у дачній місцевості, що мала назву «Лук'янівка». Тепер Лук'янівка давно вже являє собою складову частину міста, нічим не відрізняючись від багатьох інших його районі. Але в ті дні вона більше нагадувала село. Одноповерхові будиночки під залізним дахом ще дуже зрідка тішили око своїм чепурним виглядом, а здебільшого по обидва боки широкої вулиці виглядали солом'яні стріхи, що сором’язливо ховалися в гущавині садків. Ті стріхи нагадували собою їхніх сестер, які вкривали собою хатки по селах. Характерних для села соняшників ще не було видно: був лише початок травня. Вся Лук'янівка цвіла й виглядала суцільним садом. Невеличка площа, базар, відділяла Лук'янівку від Києва. Вулиця, що вела до міста, йшла вгору, так само як і вулиця Дорогожицька, яка вела на Лук'янівку, а потім — у чисте поле.Окремі садиби відділялись від вулиці або дощатими парканами, або палісадниками, в яких буяв бузок та різні зелені кущі й квіти.✍️📚 Софія Тобілевич «Мої стежки і зустрічі», 1930-тіСофія Тобілевич — акторка і перекладачка, дружина Карпенка-Карого, а це — уривочок з її основного літературного доробку, написаного вже в кінці життя. Це спогади про Лук’янівку, ще до того, як вона стала популярним київський районом. І одна з небагатьох згадок району в українській літературі, яка не стосується знаменитої тюрми. 👩‍🎨🎨 Сергій Світославський «Будинок художника», 1910-тіСвітославський дуже любив малювати свій Київ — глухі вулички Куренівки, Лук'янівки, Подолу з приземкуватими будиночками, старими садами. У дореволюційні часи він був заможним митцем, а от у совєцькі, за спогадами Малевича, бідував і, щоб вижити, торгував хріном на Хрещатику та Вознесенському узвозі, страждаючи від хвороби очей. Сподіваюся, з вами все добре, тримайтесь!🙏