Днями прийшла до необхідного (для когось очевидного) усвідомлення щодо чесності із собою. Зараз, коли ми всі у війні, це ще більш актуально.На початку повномасштабної ми часто запитували один одного "як ти?". Та як часто ми ставили це питання собі? Як я? Як я можу про себе сьогодні потурбуватися? Чим я можу себе порадувати?Війна оголила сліпі зони. У багатьох людей з мого оточення сталося переосмислення свого життя. "Я те роблю в житті? Я з тим/тою, з ким хочу бути все життя? Я серед своїх людей?"Вчора дивилася відео про емігрантів, які закордоном почали все з нуля у новій для себе сфері. Креатори, режисери, лікарі та соціологи стали пекарями, зварювальниками, гідами та кухарями. Десь - це про справу, якою хотілося займатися попри соціальний тиск "престижності" професії або настанови батьків про "правильну" роботу та власний тиск "мені потрібно підтримувати свій спосіб життя". Десь - необхідність і один із перших кроків адаптації.Але в цьому відео точно не було сорому або жалю. І я подумала - яка чесність. І як багато сміття у моїй картинці про "ідеальне" життя.Пам'ятаєте в "Атлант розправив плечі" Айн Ренд теж була ця думка: люди, які працюють руками, мають отримувати більшу зарплатню. Але в нашому світі люди вирішили інакше.Ще я згадала одну свою колишню колегу, яка поза очі сміялася над своєю одногрупницею. Вони обидві вивчилися на щось "велике" (якийсь чи то математичний, чи то фізико-технічний факультет). А потім моя колега дізналася, що її одногрупниця займається шугарінгом, і довго сміялася з того, як "низько" та скотилася. Я ще тоді подумала - а що в цьому поганого?На певному етапі житті так важливо зізнатися собі - для кого я все це роблю? Я тут працюю для чого? Я з цією людиною живу для щастя чи для зручності? Я з цими друзями спілкуюся, бо вони мої рідні люди, чи ті, з ким можна вбити час?Такі прості й водночас складні запитання.Я думаю, що в часи, коли так гостро постає питання життя і смерті - саме час поставити їх собі. Коли як не зараз? Ідеальний час для чесності.#хроніки_війни