Через події, що відбуваються в світі стає все надалі яснішим, що єдине, що може врятувати Україну та допомогти їй зайняти гідне місце в світі - це самоорганізація, як в масштабах усієї країни, так і на низовому рівні. Бо немає в Європі жодної успішної країни, де громадяни не пройшли через цей етап.

Один з таких моментів рятівної самоорганізації на культурному фронті відбувався у15 столітті і в нашій історії. В ті часи українські землі, що до того входили у склад Великого князівства Литовського стали частиною Речі Посполитої - держави, де першу скрипку вже задавали поляки (в ВКЛ до того культура, мова та звичаї українських земель перейнялися верхівкою Литви). Польська культура, звичаї і особливо католицька віра доволі агресивно просувалися як передова культура та релігія, при цьому польські католицькі священники мали багато політичної влади, сиділи в Сеймі й продвигали відповідні закони проти “схизматів”. Треба визнати, що православні священики тих часів дійсно не могли зрівнятися із ксендзами, багато з них були темними і недосвідченими, а за польськими духовними особами і особливо орденом єзуїтів стояла уся міць католицького світу, відповідна освіта, навички диспутів та інші привілеї західної культури. В ці роки багато представників таких видатних родів як Вишнивецькі, Чорторийські тощо змінювали релігію, звичаї та за 1-2 покоління ставали вже поляками.

Але були й інші, люди, яких можна з повним правом назвати справжньою елітою того часу, які намагались рятуватися в мирний спосіб. Щоб боротися із польско-католицьким культурним впливом, вони почали утворювати братства. Дуже добре пише про це Микола Аркас: “ У боротьбі за свій народ і віру не меншу силу виявили і не меншу користь зробили свойому краєві і брацтва. Перші брацтва засновані були міщанами на взірець своїх цехових брацтв. З того часу як почало міцніти у Польщі католицтво і багато православних Українців, надто заможних, почали повертатися на латинство, городяне побачили, що церкви їхні бідніють і зовсім нищіють, що духовні не мають потрібної осьвіти, тоді вони почали купитись у громади, з котрих згодом повиростали церковні брацтва. Брацтва мали свій скарб (казну); він складався з тих грошей, що давали братчики; братчики збіралися на бесіди, де читали Святе Письмо та розмовляли про віру. Памятаючи слова Христа: „Люби ближнього, як самого себе", вони із скарбу свого у кожному брацтві содержували „шпиталі", де жили бідні старі, немощні братчики, коштом брацтва. Далі, побачивши, що Єзуїти коло своїх манастирів позаводили школи та виховують в них таки справжніх ворогів православної віри, вони коло своїх брацтв теж позаводили школи, і там вчилися їх діти; з тих шкіл виходили вже готові на розумну боротьбу за свою віру борці. Братчики були усі рівні: не було тут а-ні пана, а-ні холопа, як і той, так і другий мали однакові вигоди; як той так і другий повинні були слухатись і держатись порядків, заведених у брацтві, і належали до суду братчиків. Суд той, вибраний із самих братчиків, дивився за тим, як хто поводиться у житі, і як що коли хто з братчиків почне робити щось не гаразд, то його карали штрафом – ... і все те йшло в братську казну... Судили братчики не тільки своїх громадян та їх жінок, а й священників, навіть архиєреїв... Найстарше братство було у Львові... У Вільні, окрім звичайного брацтва, як і по инших містах, було засноване ще й друге брацтво коло Свято-Троїцького манастиря, що звалося „Панське Братство", і братчики в ньому були найбільш люде значні та заможні”.

За декілька десятків років братства розповсюдилися по всьому Правобережжю і зробили дуже багато - підготували покоління досвідчених просвітників, які долучилися до нового в західній освіті, заснували друкарні, школи (одна з яких виросте до усім відомої Могилянської академії) та інші інструменти культурної експансії. А для нас самим повчальним тут є взірець поведінки, властивий лише справжній еліті - користуватися своїми статками і впливом для того, щоб в тяжку годину підтримувати свій народ там, де це необхідно, залишаючи спадщину згідно своїм талантам.