​​Чим довше триває війна в України, тим більше суспільне «колективне несвідоме» перебудовується на військові рейки. Нещодавно я була присутня на волонтерській зустрічі про зміну свідомості на війні, де психологи-волонтери серед іншого пояснювали, що для деяких військових їх бойові побратими навіть після війни стають ближчими, ніж члени родини. Це не дивно, бо таким чином проявляються давні архетипи воїнів-степовиків, що жили на наших землях, для яких друг-побратим був найдорожчою людиною, яка прикривала, захищала, та на яку завжди можна було покластися.

Яскравіше за все це проявлялося у культурі давніх скіфів, весь спосіб життя яких був пов'язаний із війною та бойовим братерством, і погляди яких пізніше наслідували козаки. У цього народу, що жив на півдні нашої країни та зробив значний внесок у формування сучасного українського етносу було багато жахливих звичаїв, але їх особливе ставлення до побратимів викликало повагу навіть у давніх греків, через записи яких ми й дізнались про це.

Ось що пише про це Михайло Грушевський: «Так славило ся скитське побратимство, вірність скитських приятелів. В таких войовничих і диких часах велике діло було мати вірного приятеля, і кождий степовик дбав про те, щоб мати такого приятеля. Знайшовши чоловіка вірного і відважного, справляв з ним обряд побратимства: в чашу з вином капали вони трохи крови з своїх рук, окунали в то свою зброю і потім пили з тої чаші, взявши ся разом; по сім вважали ся вже ріднїйшими як брати. …
Грецький письменник Лукіан позбирав ріжні історії про таких скитських побратимів. Оповідає, як оден бідний Скит сватав доньку боспорського царя, і коли всі женихи вихваляли свої богацтва. він похвалився, що не має стад і кибиток, але має зате двох дуже вірних побратимів; ті посміялися з нього і віддали царівну за ліпьшого жениха, що мав золоті чаші, богато возів і великі стада — „поставили вище, каже, худобу і непотрібні чаші та тяжкі вози як добрих людей". Але сї доказали, що хороші побратими дорогші від того всього, бо викрали свому побратимови царівну, а її жениха і батька вбили.»

Також у Грушевського згадується історія, що для нашої сучасної культури вважається жахливим, але дає добрий приклад скіфського погляду на життя та цінності:
«Оповідає ще Лукіан про одного побратима, як той дав вибрати соби око, щоб визволити з неволі свого приятеля, і про иньшого, що бувши разом з своєю сїмєю і з раненим побратимом в одній хаті, як та загоріла ся, лишив жінку й дїтей, став ратуватя товариша; жінка ледво вискочила, а одна дитина згоріла, та Скит тим не журив ся: дїтей, каже, ще можу мату, та й не знати ще, що з них буде; а такого другого побратима, як сей товариш, що стільки разів показував минї свою любов, не знати чи знайшов би я.»