Джерело
Храм поезії (🖤) | До людського втілення я була звуком.Словом, кинутим зопалу — чи то ...
141 Охват/переглядів
2026-04-30 09:02
Повідомлення №13003
До людського втілення я була звуком.Словом, кинутим зопалу — чи то Богом —сердитим і втомленим —на дружину (бо борщ несолоний); чи громом —старим й некерованим —на людей, що присіли під градом; чи спікером із трибуни,що вивчив напам'ять промову(промоутер — молодець); чи фортепіано,по якому пробіглася миша; чи самою реальністю —як насмішка над естетикою мовчання.До людського втілення я була вітром.Витирала бруд із коліс і сором з облич.Підмітала біодобриво листя.Сушила білизну.Зализувала рани,нанесені ультрафіолетовими стрілами.Допомагала спекатись спеки.Я псувала зачіски дамами й розчісувалаоптоволоконні поля.Іноді мені зривало дах — і я зривала дахи разом з шифером.Іноді я пустувала, іноді — билась в істериці.Іноді ловила панічні атаки торнадами(мені жаль).До людського втілення я була пилом.Я пила радіоактивні випари Юпітера.Радо й активно штурмувала вакуум.Сіялась кварками по космосу.Лупою сипалася з розумнихмакітер зірок.Стукала в атмосферу:«Дозвольте зайти?»До людського втілення я була струмом.Істоти, які мене породили — доВсесвітні, голодні.Я тікала і ткала матерію,ковзала між зарядженими електронами,а творці шукали мене —свою голку в космічній копиці.Ці істоти пустóти пустотливо кусалигалактики за боки,поки діти боялися вовка.Я давала життя ШВЛй павербанкам,освітлювала найтемніші моменти —аж до смерті у зношеному генераторі.До людського втілення я була тінню.Тинялась услід за ідеєюпо онтологічних печерах Платона.Безвольно волочилась по земліне своїми ногами.Це було найтяжче з випробувань. Я пройшла!Нарешті заслужила правовступити в людське життя!(не всі, правда, тести здалана відмінно, а отже,матиму внутрішні батлий недоліки).Якісь (не)долікую,якісь заживуть до весілля,якісь прийму.Про щось шкодуватиму, щось виправлю,щось так і не зможу змінити.Я не буду ідеальною людиною.Я не обіцяю,що стану ідеальною людиною,але я буду старатися стати гідною.Гідною твоєї любові. Я йду!Шар за шаром нарощую тіло.По твоєму образу. По твоїй подобі.Згодом скину русалячий хвіст,щоб іти по землі — впевнено й гордо.Не лякайся. Я поки здаюся Чужою, але я — твоя.У мене будуть твої очі.Обіймаєш себе (і мене),до перетиску капіляріввпинаєшся пальцями в плечі,стаючи менізахисною кліткою Фарадея. Ридаєш.Спираєшся об стіну.Щулишся.Зменшуєшся.Розріджуєшся важким потом.Небо розріджується у колайдері.Кола йдуть концентричними хвилямив поперек.Паніка липне до щастяглюоново. Скоро твій біль ослабне.Скоро я свій забуду —як тільки переступлю порігу життя. Твій поцілунок — посвятав людину.Сита і втомлена, я засинаюна твоїх руках,поки місто вже другу годину не спить під алярмою.До людського втілення я була звуком…Звук — перше, що я видалапісля.