Вони кажуть: «Будьте їхніми голосами», і це нестерпно. На могилах ростуть рясно квіти. Радісні, голубі. Я стаю навколішки і довго нюхаю тоненькі стебла. Вони пахнуть як шиї підлітків, як витіснений біль. Мій чоловік якось ледь не загинув, це було у Бахмуті. Але він і його друзі вижили. Вони йшли повз тіла інших, мертвих військових. Ішли у дощовій каламуті, кричали, мовчали. А один онімів. Такі діла. Ну давай, будь його голосом, розкажи про те, як у пастці воїн говорить з Богом чи починає його клясти. Переламані хребти дерев у прогірклій чорній посадці схожі на старі давно занедбані цвинтарні хрести. Але що ти знаєш, хто дав тобі владу про це говорити? На якім перегної метафор колосяться слова? Шукаєш рими, але прийде ця мить, що гострою бритвою зріже зайве, і залишиться точка відліку нульова. Ніхто не знає насправді, як говорити про наших мертвих. Про наших живих. Наших різних. Надломлених. І тд. Розкажи про вагітну, яка щотижня приходить уперто до горбка землі, садить квіти, носить знімки УЗД, показує їх портрету і потім говорить без упину. Хто їй відповість? Тільки шепіт вітру. Гамір комашні. Тріпотіння прапора. Легкий біг вивірки. Шерех люпину. Сидить. Уважно слухає. Щось таки чує. Або ні. Ірина Цілик#ірина_цілик