Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні.Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі.Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру.Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука».І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос.Живіт її обіймає змією широкий пояс.Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами – взяла і завагітніла вже під час повномасштабної. І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно?Світ кожного дня інакший, ніж учорашній. Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються. Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться?Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна. Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині?Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю? Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?». Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш.Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж.Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок.Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк. Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння. До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні. Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя. Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя?Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія,і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям. І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою. Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри. Зрештою, народити чи народитися – що складніше?»Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає. Марія красива – красою божевільною, майже дикою. Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає. Тетяна Власова