- Слухай, я не знаю, нащо я взагалі сюди прийшов. Я ж нормальний. Працюю. Не п’ю вже третій рік зовсім, навіть на саята. В хаті тепло. Діти живі. Але щось всередині мене тупо вмерло. Я прокидаюсь - і вже втомлений. Не від роботи, ні. Від себе. Бо весь день я просто функція. Робота-додому-спати. І ще той трафік, блін, вічний. Я колись мав мрії, уявляєш? Хотів свою справу. Хотів подорожувати. Хотів щось створити. А зараз? Я хочу, щоб мене просто залишили в спокої. І щоб хоч один день пройшов без оцього тупого відчуття, що я провалив своє життя. Я дивлюсь на себе і думаю - ну от ти, мужик.44 роки. Все маєш, але ніби нічого нема. Вдома - відчуваю себе зайвим. На роботі - заміни мене, і ніхто не помітить. Друзі? Ну, є ті, з ким бухав раніше. Але з ким зараз поговорити так, щоб чесно, нема. Я ніби зник. Тупо випарувався з себе. Став зручним. Надійним. Без питань. Вічно все встигаю, нічого не хочу. І знаєш, я ненавиджу це “ти ж мужик, тримайся”. Я тримався. Так тримався, що вночі зубами скрегочу. Бо куди подіти ту злість, що ніхто не питав, чого я хочу? Що ніхто не бачив, як я всередині просто гнию? Я не прошу жалю. Мені не треба “обіймашки й підтримочка”. Мені просто треба не здохнути, поки я ще можу щось змінити. Бо якщо я зараз не знайду себе - то все. Далі буде не життя, а відпрацьований матеріал. А я, курва, ще хочу жити. Зібрана сповідь чоловіків за сорок, за мотивами досвіду з консультацій. І що я хочу сказати - чоловіків до мене приходить в рази меньше ніж жінок. Підозрюю, що це загальний тренд. Бо чоловіки не плачуть. На жаль. Записуйтесь до мене на консультацію, якщо будь що з цієї сповіді про вас.