Вітаю друзі 🤗

На сьогодні в мене був заготовлений зовсім інший ранковий пост. Але в останній момент я втретє за короткий час натрапив на відео, де студенти медичних університетів після випуску рвуть свої білі халати. І подумав, що, мабуть, варто нарешті сказати, чому саме для мене ця традиція так і залишається незрозумілою.

Я не знаю, звідки вона пішла і що саме вкладають у неї ті, хто це робить. Можливо, це просто спосіб попрощатися зі студентським життям. Але для мене білий халат ніколи не був просто спец одягом. Ще студентом я ставився до нього приблизно так, як дитина ставиться до костюма Супермена. Ти вдягаєш його й розумієш, що тепер маєш не просто виглядати як лікар, а стати ним.

На старших курсах ми вже курували пацієнтів, під наглядом лікарів брали участь у лікуванні, вчилися приймати рішення й відповідати за них. І я вдягав свій халат із гордістю. Не тому, що вважав себе кимось особливим. Просто розумів, до якої професії прийшов і скільки ще маю зробити, щоб бути її гідним.

Тому коли бачу, як його рвуть на випускному, в голові виникає трохи дивне запитання, а навіщо?

🤔 Завтра ж усе одно доведеться купити новий. Далі інтернатура, лікарювання, чергування, робота. І той самий білий халат знову буде на тобі. Тільки тепер уже не як на студенті, а як на лікареві.

Можливо, я просто інакше дивлюся на цю професію. Бо як лікар судово-медичний експерт-криміналіст я не лікую в звичному розумінні цього слова. Моя робота починається там, де для когось життя вже закінчилося. Але й тут є своя відповідальність. Іноді від того, що ми встановимо після смерті, залежить доля живої людини, справедливість для родини, а часом і саме життя того, кого ще можна врятувати.

Тому для мене білий халат це не те, з чим хочеться попрощатися. Це те, з чим я свого часу прийшов у медицину. І те, що досі нагадує, навіщо я тут.

Для мене він завжди був і залишається символом професії, до якої я прийшов не випадково.

P. S. на фото ваш адмін. 3 курс, 2008 рік.