Дивлюся я на дітей, які бігають у хакі з іграшковими автоматами та рюкзаками, воюючи між собою. І в голові тільки одне питання, куди ми чорт забирай котимося?Я сам батько. Лікар, який смерть бачу щодня. Виховую сина в цей надскладний час і щодня докладаю неймовірних зусиль, щоб він ріс для мирного суспільства. Так, він повинен бути сильним, повинен вміти постояти за себе і це база. Але я вчу його створювати, а не руйнувати. І коли я бачу таку романтизацію вбивства навколо, мені стає страшно за їхнє майбутнє.Бо це не просто гра. Це те, з чого повільно ліпиться сприйняття світу. Якщо дитинство проходить у постійній імітації війни й вбивства то межа між грою і реальністю стає все тоншою. І ми вже зараз бачимо, як жорсткість перестає когось дивувати.І проблема тут не в дітях. Проблема в нас. У дорослих. У суспільстві, яке перестало фільтрувати нормальність. Де грубість, агресія і мат стали фоном, на якому росте нове покоління.Це не просто ігри. Це дзеркало. І воно показує щось дуже неприємне.Якщо ми й далі будемо робити вигляд, що це дрібниці, і дозволятимемо дітям грати у смерть там, де вона і так на кожному кроці, то потім не варто дивуватися, коли людяність остаточно стане чимось зайвим...