​​ВЕЛИКИЙ ПОНЕДІЛОК: ХРИСТОС І СУД
У перший день страсного тижня, за церковною традицією, згадують три біблійні події: прокляття Ісусом безплідної смоковниці (Мк. 11:13-14), вигнання Ним торгівців із храму (Мк. 11:15-17) та розповідь про патріарха Йосифа, життя якого є прообразом Христа.
Ці розповіді мають декілька спільних рис.
По-перше, у них йдеться про те, що народ Божий може втратити своє призначення. Він зберігатиме подобу себе справжнього, зовні залишатиметься таким як і раніше, але його свідомість та спосіб життя не відповідатимуть Божій меті. Смоківниця ще була покрита листям, але на ній вже не було плодів. Вона стала декоративним деревом, нездатним нагодувати голодних. Єрусалимський храм в часи Христа сягнув апогею своєї архітектурної краси, величі та впливу. Але, на погляд Христа, тепер він був лише «печерою розбійників» та «порожнім домом», непридатним для того, щоб бути місцем перебування Божої слави. Брати вдавали перед Яковом, що залишаються його добрими синами і вірними братами Йосифа, якого вони насправді продали у рабство. У кожному з цих випадків перед нами розгортається трагедія, коли віруюча людина, Божий народ та інститути поклоніння Богу, навіть не усвідомлюючи цього, перестали бути тим, ким Бог хотів би їх бачити.
По-друге, кожна з цих історії розповідає про неминучість суду. Христос великого понеділка – це розгніваний Христос, який очищає храм, дискутує з фарисеями і проклинає безплідну смоковницю. Можна довго приховувати свою безплідність, вдавати, що нічого не змінилося. Можна дозволяти собі обманюватися і себе обманювати. Але раніше чи пізніше, Бог потрясе нашим деревом, увійде в храм, допустить голод. Як правило, це стається несподівано («не пора бо на фіги була»), неочікуваним чином (Христос не мав жодного відношення до храму) і в незапланованих обставинах (брати не сподівалися зустріти у Єгипті Йосифа). У кайросі катастрофи, у безодні відчаю Бог ставить нас лицем до лиця з Ним, із ближніми і самими собою. Він виводить нас на світло і ми мружимося від яскравих променів, що нам самим і усім довкола показують нашу духовну вбогість. Від цього світла хочеться закритися, сховатися, заповзти назад у зручну напівтемряву. Суд Христа – це завжди біль, часто фізичний.
По-третє, сьогодні Христос суду – це також Христос любові, заради якої він піде на хрест через декілька днів. Кризу суду, що вибиває з-під ніг звичні підвалини, зриває маски і трясе листя, можна сприймати як покарання. Але насправді - це єдина можливість для розкаяння, для того, щоб підготуватися до Останньої Зустрічі. Зауважте, що сцену вигнання торгівців зі святині Ель Греко помістив не в стародавній єрусалимський храм, а в палац епохи Відродження. Він свідомо переніс новозавітну історію у своє соціальне середовище, нагадуючи, що кожне покоління віруючих має замислитися як саме вплив грошей, влади та політики може спотворювати Євангелію та позбавляти церкву її місії. Якби художник був живий сьогодні, то звідки б Христос виганяв торгівців? Якими були б нинішні контури храму на його картині?
Ми проходимо через божевільно важкі часи. Цей страсний тиждень – найважчий з усіх пережитих. Для львів’ян він розпочався із ракетного обстрілу, що позбавив життя семи людей. Але Христос не є причиною чи ініціатором війни і всіх її потворних проявів. Навіть посеред найбільшого болю Він все ж з нами, з любовʼю нагадуючи про можливість і важливість повернення, про потребу перевірити чи не залишився храм порожнім, чи приносимо плоди, чи не зрадили і не продали близьких. Він нагадує нам про Себе і про нас справжніх. Це і є суд.
Christ Driving the Money Changers from the Temple (El Greco, London)