Повідомлення telegram каналу - @tetiana_kozelska

Олена заплющує очі, вона відчуває, як серце гупає в грудях, здається аж футболка рухається. Ніжний дотик до її губ. Вона відчуває, як його м’яка щока обережно притискається до її обличчя. Від несподіванки її губи стискаються, вона застигає. Замість того, щоб віддатися першому поцілунку з іншим хлопцем, дівчина почувається дуже некомфортно.
— Мені час. Я, поспішаю на автобус. — Олена тягне ручку дверей на себе, але вони зачинені. Сашко відчиняє двері й вона, поспіхом виходить із кімнати, кидаючи сухе: «Бувай!»
Вона їде в шумному трамваї номер один, на губах легка усмішка, а в середині щось тремтить, але від того так приємно. Ще тепле осіннє сонце бавиться з її носиком, кидаючи промені через вікно.
— Що це? Щастя? Закоханість? Це було нахабство чи обережна спроба з його сторони? Я маю злитися чи насолоджуватися увагою до себе? — Думки рояться в її голові.
В Олени за шкільний час та підліткове життя був лише один хлопець. Вона навіть більше ні з ким не цілувалася. Для неї це серйозний крок у невідомість, який неабияк турбує її душу.
Вихідні не принесли особливо приємних відчуттів чи зрушень у її нинішніх стосунках. Непорозуміння, випивка, втома та зневага, особливо боляче ранять її. Адже вона спробувала соту долю того, як насправді до неї можуть ставитися.
— Коли вже той понеділок і я зможу поїхати звідси знову, туди — в інше життя, де я можу бути такою, як хочу, без усіх цих забобонів і справ. — Олена не може заснути у своєму улюбленому широкому ліжку. Вона й раніше сильно боялася безсоння, а зараз чомусь взагалі не розуміє, що відбувається. Вмощується зручніше, заплющує очі, раптом відчуває, як великий камінь падає їй на груди. Стає важко дихати й вона починає інтенсивно дихати ротом. Рукою шукає телефон, включає ліхтарик, сідає й оглядає кімнату. Нікого. Тиша. Спантеличена, вона залишає включеним телефон для освітлення хоч шматочка простору. Коли телефон гасне, вона знову включає його й засинає лише при світлі.
У понеділок заняття починаються з другої пари, Олена приїжджає до міста рано вранці й приходить в університет. Вона шукає в гурті молоді його. Бачить. Посміхається. Впевнено крокує до вікна де він стоїть спершись на підвіконня.
— Привіт! — промовляє вона. Їхні голови автоматично, як по команді, схиляється одна до одної. Легкий поцілунок у щоку.
— Боже, як приємно. Я що… скучала? Його м’яка щічка й парфум… — Олена подумки дивується сама собі, та час йти на заняття.
З кожною лекцією вони стають ближчими, роблять разом розрахунки для лабораторних. Сашко дуже наполегливий, намагається всіма методами здобути увагу та кохання Олени. Проте він чесний із нею у своїх намірах. Вони, навіть, мають домовленість, що він не робить нічого, на що вона не скаже так. А вона… Вона просто насолоджується увагою, яку отримує. Ні, вони не пара. Вони не ходять на побачення, вони просто навчаються разом. А ще інколи торкаються руками та плечима одне одного, наче випадково.
Одного вересневого дня, повертаючись після пар, Сашко наважився на рішучий крок:
— Я маю тобі дещо сказати. — він подивився їй прямо в очі й лагідно та серйозно продовжив:
— Я люблю тебе.
Олена стояла біля своєї кімнати розгублена та спантеличена.
— Ну… Скажи мені хоч щось… — Сашко починав нервувати. Для нього це був важкий та важливий крок.
Вона опустила голову, соромлячись того, що не може чесно с м сказати у відповідь те саме. І промовила лише:
— Дякую!