#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаОдного вечора, коли Орися сиділа на улюбленій лавочці в парку, звідки добре видно захід сонця. Воно поволі котилося у води річки, вкриваючи гладку поверхню позолотою. За мить сонце вже мало почати ховатися — але раптом пропало.Орися помітила це першою. Вона роззирнулася навколо, але ніхто нічого не бачив. Люди й далі сміялися, гомоніли, робили фото заходу сонця, якого насправді вже не було.Світло просто зникло — наче хтось вимкнув його між двома кліпаннями очей.Раптом усе здалося плоским. Місто — ніби паперова декорація, ніч — порожня, як несправжня тінь. У грудях дівчини затремтіла тривога. Здавалося, що хтось її гукає. Тихо. Зсередини її ж тіла.Вона поклала руку на груди — тепло, що зазвичай залишалося після сонця, не зникло. Навпаки, щось палало в ній самій. Якби вона знала як — може, й могла б запалити день знову.Але хто підкаже, як це зробити?Нічне повітря стало густим, пахло попелом. Орися піднялася з лавки й поглянула в небо. Там світився один-єдиний промінчик, ніби загублений. Він манив її і вів, тягнув тепло з її грудей, немов за невидиму нитку між ними.І вона піддалася — й покрокувала за покликом.