Дамаська сталь чи булат не є тим, що про них думають. Це не легендарна втрачена технологія, це не особлива міцна сталь. Це ситуативне рішення, щоби компенсувати недоліки старого сталеливарного виробництва.

Сучасне ливарництво дозволяє точно, ідеально точно робити потрібний хімічний склад сталі. Проте в давнину це було неможливо. Навіть кількість вуглецю в сталі ви не контролювали.

Я розповім про типово європейській і типово японський підходи до виготовлення сталі.

Європейці робили щось типу вертикальної труби з поличками всередині. На ті полички складали шматки руди вперемішку із вугіллям чи коксом. Потім качали повітря через ту трубу, і залізо, насичене вуглецем, плавилось і стікало донизу. Ці застиглі шматки відразу обковували, щоб збити шлаки. Необковані шматки називали "цвітінням", я так і не зрозумів, чому.

Японці робили ємність, часто квадратної форми, куди складали вугілля вперемішку зі шматками руди чи заліза. Якщо використовувався залізний пісок, то клали шарами: шар вугілля — шар залізного піску — шар вугілля — шар залізного піску. Потім вони так само гнали повітря через ту ємність, і залізо, насичене вуглецем, плавилсь і стікало донизу. Проте, на відміну від європейського способу, не застигало, а, розплавленим, накопичувалось унизу.

Хоча я назвав ці способи японським і європейським, вони використовувались і в інших місцях. Ще, здається, десь в районі Індії був окремий, третій, спосіб, там були великі багаторазові доменні печі, а повітря дули не в ручну, а просто використовувати сезонні муссони, що давали потужний повітряний потік.

Прикол тут в тому, що ти не знаєш, скільки вуглецю має "цвітіння". Це в тебе може бути майже чисте залізо, яке м’яке, а може бути майже чавун, високовуглеродисте і крихке. Тому отеє "цвітіння" багато разів сковували з собою, розковували, розрізали на шматки, і ті шматки знов сковували один з одним. Це дозволяло отримати "середню температуру по кімнаті". Так ось, різні шматки "цвітіння" мали свій відтінок, і багато разів сковані-перековані мали характерну "хвилясту" текстуру, саме ту, що в дамаській сталі чи в булаті.

Міф про те, що дамаська сталь та булат не тупляться, виник саме через оту змішану структуру. Гостра частина леза зношувалась нерівномірно. М’якіші низьковуглецеві шари зношувались швидше, Твердіші високовуглецеві зношувались повільніше. Через це лезо ставало схожим на дрібну пилку і дозволяло різати навіть після тривалого використання.

Японці вирішували ситуацію по-своєму.

Вони розбивали стінку доменної печі, і сталь витікала. Майстер на око відбирав з виливу, яка частина твердіша, яка м’якіша. Далі катану робили за принципом хот-дога — тверду високовуглецеву сталь-сосиску загортали в булочку з м’якого заліза.