Нескінченний лютий, який і досі не минув. Хоч я і був переконаний, що путін вдарить, але морально підготуватися до цього на сто відсотків було неможливо. Згадую перші години 24 лютого. Порожня траса на Київ, величезний затор на виїзд. У нашому офісі на Лаврській — черга з чоловіків і жінок, і всі вони кажуть: дайте зброю. Хлопці вчаться стріляти, жінки — перев'язувати рани. Тисяча людей хто в чому сплять просто на підлозі. Перші виїзди на завдання, перші гуманітарні місії, перші передачі найнеобхідніших речей, яких в армії просто не було: шоломів, аптечок, бронежилетів. Як на зараз дивні вилазки — по бензин, якого не роздобути, по бетон для блокпостів, яких не має... Відчуття — наче ти уві сні, і твоя основна задача — захистити якомога більше тих, хто поруч.Дивлюся ці кадри чотирирічної давнини і розумію: ми вистояли, ми стали сталевими. Ми багато кого втратили і, нажаль, втратили неймовірне відчуття єдності, коли вся країна однією хвилею змиває ворога з нашої землі.Це великий іспит для нації, але я вірю, що ми його складемо.📩 Telegram 😎 Facebook 🕊 Twitter