Прочитала психологічний роман«Намул» Юлії Медвідь-Гнепи і розумію — що б я не написала, кожен побачить тут своє. Насправді, дуже багато хочеться сказати, це було дещо більше і глибше, ніж я очікувала. Вона не розкриває всі соціальні питання чи проблеми, і тим більше не показує вирішення їх. Ти ніби спостерігач чи то слухач, який опинився в голові матері підлітки і тобі виливають душу. Хаотично, невпорядковано, але реалістично, як спогади, що зненацька виринають в голові. Паралельно від третьої особи ведеться розповідь про її доньку. Я навіть згадала, як в дитинстві мені самотній сусідський дід показував фото своєї першої дружини в білій весільній сукні в труні. Цей епізод органічно б влився в історію. 😢💡 Тут підсвічується те, що наш розум намагається приховати від нас, забути, зневажити в памʼяті, уникнути, переконати, що це не настільки страшно і важливо.Жахливі речі, які кояться навколо, шумлять на шпальтах газет пару днів. Потім стихнуть, справа замнеться і вже за пару тижнів ніхто і не згадає, що хтось злив чиїсь особисті фото в інтернет, в ставку знайшли тіло чи 20-тирічний хлопець спокусив 13-тирічку.Людська байдужість — що може бути гірше? Кого хвилюють чужі проблеми, якщо всі занурені у власні? 📓 Щодо самої історії — авторці вдалось передати атмосферу замкнутості та депресивного стану так, що я ніби дивилась на ті декорації через не вимите скло.Все навколо таке чарівне: дитячий літній табір, ліс, природа, а герої живуть на автоматі, чіпляються поглядами за деталі, ніби потопельник за рятівний круг, продовжують тонути в спогадах та самокопанні. Вони є один в одної за замовчуванням, навколо вирує соціум, але вони достобіса одинокі, поглинуті своїми переживаннями та травмами. 🤩 Мені сподобалось, як написано, це чудовий дебют, але важко про неї думати — ніби розворушити мурашник.#Owlsbookwhispers