Марія прилаштувала Віру в лікарні санітаркою: собі у поміч і їй. Німці обіцяли платити за роботу або ж давати якийсь пайок, і обидві сподівалися, що це може бути шматок хліба, смак якого вони тепер лише згадували. Ніхто не питав, яку освіту має Віра, замінити її однак було нікому. А всьому, що їй потрібно було знати, Марія навчала. Осиротіла лікарня, а Марія вперто продовжувала її так називати, без цілих приміщень, медикаментів та працівників, яких забрали на фронт ще торік, потребувала й таких. Віра була уважна і слухняна. Зосереджувалася на різних дрібницях, відволікалася роботою. Марія казала, що найкраще – бути «в пацієнтові, в його рані, в його болі», ніби зливаючись із ним, прислухатися до організму і не зважати на базікання того пацієнта чи когось поряд. Тоді мозок відволікавсь, і було вже не так страшно. Часом це допомагало не думати про війну і Миколу. Але на відміну від Миколи, війна була повсюди. Люди говорили про неї, думали про неї, торкались одне одного її гострими краями, були нею.Анюта Гальперіна, «Марія. Частина I. Дерева тримаються корінням за землю»