Вранішнє сонце в ліс проглядало скупо. Там, на хуторі, вже наповну стояв ранок, а тут ще мерехтіла пітьма. І сьогодні вона тривожила Марію більше, ніж будь-коли. Сьогодні не хотілося покидати нову домівку. І якби не порожні тарілки, то, може, й лишилася б. Щось гнітюче було навколо. Кілька днів тому Марія прокинулася від гучних звуків, які довго розривали простір і її нутро. Десь вдалині йшов наступ Червоної армії, але радості вона не відчувала. Навпаки, серце її з кожним днем все менше хотіло качати кров. Сьогодні вона чула такі ж звуки. У якусь мить Марія зупинилася, поклала руку на серце і заплющила очі. Треба заспокоїтися, треба йти. Ні, краще повернутися, додому, до дітей. А чим їх годувати? Ще трохи картоплі є, морква, буряка чимало… Якось та буде. Треба повертатись. А що далі? Чи надовго вистачить тих запасів? Ні, треба йти.І пішла. Доки йшла лісом, знервувалася вкрай. Вийшла такою сердитою на саму себе, що якби попросили повалити дерево, вона б зробила це мізинцем.Анюта Гальперіна, «Марія. Частина I. Дерева тримаються корінням за землю»