Учитель, який дозволяє помилятися лише раз,вивів мене на світло, хоч я опиралась. Тримав мене за руку, ловив мене на льоту. Говорив, що світ починається саме тут. Я слухала неуважно — приречено і боягузливо, застібнута на всі свої заперечення, як на ґудзики,почуваючись то бадьорою, а потім раптом недужою,збентежена його наполегливістю і своєю байдужістю. Я не могла ні сміятися вголос, ані плакати.Його погляди видавались мені розділовими знаками. Його слова викарбовувалися на моєму тіліі пекли на ньому нестерпно, а потім тліли. Світло сліпило очі й нічого далі не було видно.Я почала боятись, що ніколи звідси не вийду. Важко встояти, коли все навколо щомиті зміщується — навіть небо, що змінює свій колір залежно від місяця. І тоді — напевно, щоб повернути у мене сенс —він руками обхопив мою голову, а може, й тіло моє усе. І я лежала в його долоні, така м’яка і така розніжена.І він говорив — бачиш, ти знову вийшла і знову вижила. І потім було багато тепла і ще більше спокою.А я ж не вірила в нього, як не вірять у сни чи гороскопи. А я ж не думала, що може бути так легко і так просторо. Або, можливо, це просто красива і добре вигадана історія. #Таняпише