Тетяна Власова. Вірші

двадцять четверте лютого сталося вчора.я відтоді не пам’ятаю нічого.і хоча досі здригаюсь, коли світає —я нічого не пам’ятаю. нічого не пам’ятаю. я забула, як це — прислухатися до сирени.бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене. бачити, як дитинство перетікає у старість.все це зовсім, на щастя, не запам’яталось. ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом. перші розтрощені будинки і перші втрати.я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість. не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились. не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло. не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом.як містами їхали танки з кривавими написами. не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть,ненависть і лють, а іноді — ще тривогу. і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги.коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому —пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго. коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе —я не забуду жодної ночі, жодної хвилини. я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті.пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто. пам’ять моя все, що сталося, спрагло питиме. я не забуду жодної дитини, пораненої чи вбитої. поки наші міста відроджуватимуться із попелу,я не забуду жодного крику, жодного погляду.я не забуду жодного дня тієї весни.не забуду жодного дня цієї війни. двадцять четверте лютого сталося вчора.я з того ранку не забуваю нічого. #Таняпише#архів_____Бачу, що багато хто сьогодні публікує цей вірш, тож нехай він побуде й тут.

Кожного року саме у грудні Оля чекає дива.Замовляє додому їжу, відкриває пиво,фоном вмикає новини, здебільшого нецікаві,сідає на підвіконня з ногамиі чекає. Коли пива меншає, віра потроху розвалюється,бо жодного дива стабільно не відбувається.Оля ображено засинає, їй сниться Богі Оля захмеліло-впевнено починає з ним діалог. «Привіт, — каже. — Що ти, Боже, оце от вічно?Ще в дитинстві, я пам’ятаю, мама із вітчимомдарували мені дива, що я встигала замовити —виконували твої обов’язки, так би мовити.А я все одно, Боже, досі думаю, що то був ти.І тому завжди чекаю грудня, щоб сюди прийти,сісти на підвіконня і попросити у тебе дива.Ти, Боже, все-таки Бог, а я людина.Ти, Боже, можеш усе, а я так втомилась.Я ніби зламала ногу і йду без милиць.Дні мої невеселі і якісь взагалі марудні.Дай мені хоч щось дивовижне у цьому грудні».Бог, зітхнувши, відповідає: «Послухай, Оль.Я розумію, в тобі говорять образа і алкоголь.Я розумію, що саме сьогодні тобі потрібні дива,але ж я їх вже стільки для тебе навибивав. Коли тобі було важко, я спокоєм тебе огортав.Я був із тобою завжди, а не лише на свята. Я ж відроджував твою віру з такого попелу —і саме зараз ти все одно не даєш мені спокою.Ведеш зі мною розмови оці опівнічні,хоча диво тобі потрібне чисто технічне —щоб твоя віра знову була міцна, ніби дитяча. А я, чесно кажучи, замахався уже добряче. Так, ви звикли жити на швидкості і надриві,але, слухай, для див не потрібен окремий привід. І вони трапляються часто, ледь не щомиті —напевне, тому вони просто не так помітні.Я скажу тобі більше — ми разом їх натворили. Словом, Оль, я радий, що ми поговорили».Оля спить, її сни спокійні, дитячі, свіжі. Ніч триває, сповнена щастя і дивовижі.#Таняпише

Учитель, який дозволяє помилятися лише раз,вивів мене на світло, хоч я опиралась. Тримав мене за руку, ловив мене на льоту. Говорив, що світ починається саме тут. Я слухала неуважно — приречено і боягузливо, застібнута на всі свої заперечення, як на ґудзики,почуваючись то бадьорою, а потім раптом недужою,збентежена його наполегливістю і своєю байдужістю. Я не могла ні сміятися вголос, ані плакати.Його погляди видавались мені розділовими знаками. Його слова викарбовувалися на моєму тіліі пекли на ньому нестерпно, а потім тліли. Світло сліпило очі й нічого далі не було видно.Я почала боятись, що ніколи звідси не вийду. Важко встояти, коли все навколо щомиті зміщується — навіть небо, що змінює свій колір залежно від місяця. І тоді — напевно, щоб повернути у мене сенс —він руками обхопив мою голову, а може, й тіло моє усе. І я лежала в його долоні, така м’яка і така розніжена.І він говорив — бачиш, ти знову вийшла і знову вижила. І потім було багато тепла і ще більше спокою.А я ж не вірила в нього, як не вірять у сни чи гороскопи. А я ж не думала, що може бути так легко і так просторо. Або, можливо, це просто красива і добре вигадана історія. #Таняпише

Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих. І тоді вона тихо говорить: «Повір мені — все, що сталося у війні, залишається у війні. Тут надія і смуток — стільки всього намішано. Але потім ми будемо іншими, обов’язково будемо іншими.Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами. А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч. Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати. Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни. Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно. Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню. Бо, зрештою, що іще нам залишається, крім такоїлюбові». #Таняпише #Вільність