Пані пише мені:
- Чи можу я наговорити вам повідомлення? Бо довго писати...- Звісно!! - кажу я. Я люблю коли люди говорять, правда часто ставлю на прискорення, бо жалію часу. Але інколи слухаю чесно - з усіма паузами і ковтанням повітря... Особливо люблю кульмінацію і висновки/дії. Без висновків розмова лишається просто словами. А діями ви підтверджуєте наміри про зміни. І починається зовсім інша історія. Мені дозволили поділитись цією розмовою. І я це роблю.
- Таню, я проста українська жінка, яка давно перестала мріяти. Знаєте, як буває? В дитинстві мрієш, хочеш, а мрії не збуваються.. І ти хочеш все менше.. Не віриш, що гідна.. Перестаєш мріяти... Навіть не заздриш іншим - навіщо заздрити? В інших яскраве живе життя, а в тебе...
Я здавалась собі припорошеною пилом старухою, мені не хотілось нового одягу, і помадою я користувалась лише тому, що губи обвітрюються і потім боляче пити чай. Я підписалась на вас у велику війну.. Спочатку думала:- От дур0чк@-вертихвістка! Їздить по морям, коли в країні таке коїться... Потім сміялась як ви натягуєте орків. Потім зважала, що ми мабуть одного віку і в мене можливостей більше, тільки я їх не використовую.. Потім стала "проживати" кожен пост. Підписуватись на людей, яких ви репостили. Думати про ваші слова і вирази...
Особливо зачепило оте:- Я не приймаю на власний рахунок нічого крім грошей і компліментів!! Я говорила цю фразу постійно. Я з нею засинала і прокидалась. Я говорила її коли їхала на роботу, і коли стояла в черзі, коли симпатичний колега кидав незграбний і образливий комплимент, і коли читала афішу, вкотре не дозволяючи собі купити квиток і піти. Бо я ж одна..  І війна.. І що скажуть люди?
Ваші пости мене зцілювали, наповнювали і перетворювали. Повільно протискаючись крізь мій пил. Я зрозуміла, що я знову хочу мріяти. Що хочу квіти і купила їх собі - це виявилось не боляче і не страшно. А потім я замовила у вас тур. І в мене нарешті було побачення з морем.
І ви сказали фотографуватись і купити собі ту білу сукню, яка так сподобалась у вітрині. І я йшла в тій сукні, наче нова я. Я була новою! Чесно!
Зараз я змінила зачіску і роботу. І не спішу погоджуватись на пропозицію жити разом, а чекаю як людина себе проявить. В мене класний колектив, який не знає, що я пів-життя була сірою мишою (насправді мабуть більше, але мені хочеться думати, що лише пів-життя).
Я планую вечори з дівчатами - виявилось це більший кайф ніж з хлопцем. А можливо я просто не зустріла ще свого чоловіка, з яким мені буде затишно разом і не захочеться тікати з хати. Я записалась на курси водіння мотоцикла. І придивляюсь для себе байк. І гарний одяг, в якому почуватимусь дикою кішкою, яку неможливо приручити...
Коли я попросила вашу карту для донату, ви дали реквізити своєї сестри, яка воює. І я зловила себе на думці, що я поки ще не дотягую до вашого рівня. Але дуже б хотіла розвіртуалізуватись і поговорити хоча б годину. Впевнена, що не лише я. Ви б могли розігрувати таке спілкування за донати. Бо з вами легко і важливо. І з моєї бульбашки є декілька дівчат, які думають так само і теж хотіли б побачитись.
Думаємо про спільний тур. Але ми бухгалтери і нам потрібно щоб він відбувався в певні дати і місяці (ну ви в курсі). Я роблю для вас прикрасу-оберіг. Але вона виходить така чудова, що я таку саму планую зробити і собі. Якщо дозволите.
А взагалі хотіла подякувати, що ви є. Я раніше не вміла дякувати - мені було соромно.. Наче ти сам невмілий і дякуєш іншим, що вони вміють краще за тебе. А тепер я дякую всюди, як благословляю. І це теж після розмови з вами.
Ви думаєте я забула ті фрази?
Вони стали для мене певною мірою дороговказами. Я навчилась не просто приймати себе, а бачити себе красивою (завдяки вам - це ви дивлячись фото які я наскидала в месенджер впевнили мене в тому). Я навчилась обирати себе, а не інших. Теж через ваші пости. Хоча спочатку мене це бісило і дратувало.