Я розповідаю про тортури і полон.
Про те, як не захищені наші люди на території, де панує ворог.
І одразу показую, як тут, в сонячній Туреччині орки нагло і голосно ведуть себе.
- А ми думали він нормальний хлопець.. - розгублено кажуть німці.
І дуже важливо, і дуже складно пояснити, як немиті вміють пристосовуватись і грати роль хорошого "парня", особливо, якщо можуть мати з того зиск.

Розповідаю, як були в перші роки війни (2014-2016) в рекламнику і як підкачані хлопці що відпочивали суто чоловічими компаніями просили в наших дівчат "запрошення" до їх міст, розпитували
чим славиться їх місто, чим живе, що там виробляють, які є заводи і що для містян найдорожче, чим вони пишаються.
Наші дівчата розповідали.
І я, як баба Яга, кричала їм:
- Мовчить, прошу, це ж ОРКИ!!! Не можна довіряти ворогу.
Я вже тоді бачила, що це військові, які любим чином намагаються проникнути вглиб нашої території чи хоча б дізнатись важливе..

З деякими дівчатами й досі спілкуємось.
Згадували нещодавно одну з цих розмов.
Тепер вона живе в ЄС, бо її містечко стерте нелюдами.
- Ти була права.. Мабуть ти дійсно Київська Відьма.. - каже.
А я відповідаю:
- Це логіка.. Ти бачиш перед собою чоловіків з країни, що на тебе напала, які любим чином намагаються дістати відомості чи можливість проникнути на твою територію.
Предохраняйся, а не розповідай деталі ворогу.
- Я думала, я реально йому сподобалась... Знімала для нього відео нашого міста...
В житті не могла б подумати, що мого квітучого Бахмута не існуватиме...

- Дєвушка, я віжу ваш трєзубєц і панімайю, что ви с Украіни, но у мєня к вам нєт нікакой агрєсіі. Хатя йа рускій! - чоловік щиро усміхається мені і грає роль "харошого узького" або й вірить в це.
Мені неприємно, що він підійшов.
Я гидую і не хочу з ними розмовляти.
Тому питаю коротко:
- Чий Крим?
- Канєчна наш!
Я показую йому середній палець і одразу з цим же жестом показую напрямок куди йому йти далі. Це виходить красиво і можна було б використати в танці. Але я не хочу такі танці...
Він завмирає на секунду, мабуть все ж думає, розуміє і йде.
Більше не підходить.
Але постійно дивиться.
І мені приходиться повторювати мій красивий жест, який не розуміють іноземці і дуже розуміє цей рашист.

В мене за вікном шумить море.
Відпочинок добігає кінця.
Потім почнеться рекламний тур, де ми будемо дивитись готелі на наступний сезон.
Бо вже почалось раннє бронювання.
Але люди вагаються.
Що краще: заплатити зараз 30% і знати, що в тебе вже є плани на наступне літо по гарній вартості чи все ж не ризикувати у війну?
Тут нема однозначної відповіді.

Одна родина, що завжди бронює заздалегідь пише мені перед цим одну фразу:
- Таню, я знову оптимістка! ))
Я посміхаюсь.
Це вже як пароль...

Всі ми оптимісти..
Трохи схиблені після вибухів.
Трохи нервові, трохи розгублені, трохи злі і вперті, мріємо про життя.

- Ти постійно плачеш? - питає мене дівчинка, якій батьки розповіли, що я живу у війні.
- Ні.. - кажу я. - В мене стільки планів і справ, що нема коли плакати...
І відчуваю укол в серці.. А потім ще і ще..
Потрібно перевіритись..
Буду в Стамбулі - зроблю це.

В моєму номері великі кімнати з красивими вікнами на схід.
Щоранку я дивлюсь як з-за гір сходить сонце.
А море всю ніч шепоче мені свої обіцянки...
Люблю коли є гори, сонце і море.
Коли навколо люди, а не нелюди.
Коли не важко відповідати на прості питання.
Але у війну кожне питання складне.
І майже від кожної дії чи бездіяльності залежить життя.

Знову страшна ніч в Україні.
Новини від яких боляче і хочеться швиряти всіх орків в шторм, щоб не вилізли...
Але всюди камери...

І я шукаю відео про турецькі готелі - мені це потрібно для роботи.
І коли бачу "в турєцкам атєлє атравілі грускіх!" - пишу коменти-лякалки, що так буде всюди.
Що лише їх...
Що вони заплатять за все і хай краще сидять вдома - безпечніше..
Не дарма ж я знаю цю мову..
І вмію писати без помилок..
І прикидатись своєю теж вмію...
Тому як вони грають роль хароших узьких, так і ми в певні моменти можемо грати роль хароших укрАїнців.. або й гнусні...
Ми знаємо їх мову.. А вони - ні!