Коли я за кордоном, то багато спілкуюсь з іноземцями і відповідаю на такі прості (здавалося б) питання про наше життя, про обстріли, про президентів наших і сусідніх країн, про історію, про повернення..
В мене немає заготовок і щоразу відповіді різні.
Бо все залежить від настрою, новин і ЗСУ.
Але це дуже все складно пояснювати.
Знаходити саме ті слова, які торкнуться душі опонента і твоєї.
Бо ти й собі постійно пояснюєш певні моменти.
Ти й собі...

Люди, що живуть в забезпечених країнах не розуміють, як можна бути у війні дітям і жінкам.
Що це за життя таке взагалі?
І я розповідаю завжди про мій Київ - так простіше, бо ж я в Києві живу.
Показую наші вулиці, ресторанчики, музеї, події.
Ось ми зустрічаємось з автором книги в сховищі.
Іноземці дивляться на відео чи світлини і кажуть:
- Всі такі нарядні...
Вони мабуть очікували що ми всі замурзані і в крові, а тут дівчата в герданах, вишитих сукнях, намистах..
Або люди в ділових костюмах, або в пікселі, чи просто чепурні і стильні, на яких не можна надивитись.
Іноземці наближують кожного і розглядають:
- Українці дуже красиві...

Я розповідаю як важко не спати вночі під обстрілами, а вдень працювати.
І так нон-стоп.
Тільки зараз обстріли і вдень.
А от раніше...
Вони дивляться на мене наче я зійшла з розуму і завжди просять не вертатись додому.
Їм нас шкода.
І шкода конкретно мене, білявку, що намагається посміхатись, щоб не розплакатись.
І вони кажуть про свою країну:
- Не вертайся у війну! Німеччина/Франція/Швеція і т.д. багато допомагають вашим українцям.
Ми всі допомагаємо.. Це так жахливо...
А я показую відео з власного коридору, де дуже чути звуки вибухів і трясуться двері, а бойлер скрипить наче от-от впаде від балістики...

Вони кажуть мені:
- Можна тебе обійняти?
Я обнімаюсь з різними людьми, які після розмови зі мною починають не сприймати росіян і ТЕПЕР майже так само болюче як я реагують на російську музику.
В нашому готелі 2 рази на тиждень готель запрошує і оплачує декілька годин грі на роялі однієї рашистки.
Вона приходить в атласній сукні і грає світові хіти і обов'язково щось російське.
І по реакції ти перевіряєш скільки навколо нелюдів чи совка.
Рашисти завжди аплодують на свої мелодії.
Завжди.
А іноземці часто підтримують розгублено ті аплодисменти..
Бо не розуміють, за що там аплодувати.
І тут потрібно сказати, наче виригати це слово, супроводжуючи жестом "2пальці В рот" щоб більше людей почуло і зрозуміли: р@ш@!!
Хай ними гидують!

Одна бабуська з Молдови доводила мені за столом, що люді іскуства це не орки.
- Ана закончіла Гнєсінскайє учіліще - ана нє может бить за вайну! Люді іскуства - люді міра! Ані нікагда нє паддєрживайют вайну!!
А я розповідала про парєчєнкова, що їздив до нас на сафарі на людей.
І знімали то все на відео.
І ширили, як він ненавидить українців.
Про кобзона, який підтримував пхутіна, а потім без перуки намагався потрапити до Європи, хоча мав заборону на в"їзд як посіпака головного вбивці...
Про нашого неймовірного Василя Сліпака.
Про Максима Кривцова - молодого поета, що загинув, боронячи нас від нелюдів.

Вона дивилась на мене і просила спинитись:
- Таня, я панімаю, что ето правда, но я нє хачу такой правди!! Я хочу, чтоби бил мір і всє друг друга любілі, как раньше...
- Ніколи не буде як раніше! НІКОЛИ!

Насправді я теж не хочу такої правди і такого сьогодення.
Не хочу бачити прильоти ракет і дронів по моєму місту і по всіх містах України.
Не хочу читати що за вересень по офіційних даних загинуло майже 330 цивільних осіб від ворожих обстрілів і ти читаючи цю цифру жахаєшся, а думки линуть й на окуповані території, де нелюди більше 12 років чинять свій терор і нема офіційних даних і страшної статистики.
То все буде потім...
Та моя подруга, наприклад, ніколи не забуде могили сусідів і рідних у власному дворі 5-поверхівки...
- Хай би краще в спогадах лишився той дитячий майданчик.. але там могили...

Я розповідаю про абсолютно сиві коси, вії і брови у моїх дівчат і в мене..
І показую фото, де я була темненькою...
Я ж наче для себе прийняла цей факт і цей образ, але чомусь завжди витираю сльози і так мені гірко на душі...