Сказати чесно, коли я приїхала на море, то не планувала ніяких поїздок на екскурсії і навіть у місто. Я дуже стомилась і для мене реально найліпший релакс - то море. Та погода почала гратись в сонце-вітер-злива-веселка-ураган-дощік- і ми все ж вирішили прогулятись в місто. Тим більше, що останній раз я там була з мамою в госпіталі, коли в минулому році, за нею вже виїхав трансфер до аеропорту, а приїхала швидка, бо інфаркт. Я писала про це. Це було страшно.
Мені подобається Аланія. Це місто де можна гуляти вздовж берега і хвилі цілуватимуть твої ноги. Можна йти поряд по променаду, і тут чисельні парки і кафе затягуватимуть тебе в свій рай. Можна йти, петляючи по магазинчиках, або взагалі поїхати на базар і накупити стільки всього, що ніяка авіакомпанія не відпустить тебе без доплат. Але турки дуже гарно придумали все запаковувати в вакуум і провокувати продажі. Бо речі стають тонесенькими і здається, що можна купити ще.
Я їхала автобусом і по-хазяйськи читала назви готелів:- О, це гарний!- Цей я постійно продаю, ціна=якість.- Цей кошмарний, чому його не закрили ще на реновацію?- Цей мілашний, але не працює на наш ринок - лише на ЄС.і т.д.
 Знайомі завжди трішки жаліють мене, коли я так роблю. Кажуть:- Та розслабся! Ти ж на відпочинку. Але для мене це не важко. Я люблю свою роботу і запросто можу зайти перевірити готель, пляж чи ресторан для своїх туристів.
Правда потім все ж відчуваю втому. Раніше (до повномасштабного вторгнення в мене було набагато більше сил і можливостей). І тоді дуже класно зайти в якусь кафешку чи ресторанчик на набережній. Може просто випити кавусі чи чаю, а може дозволити собі трішки більше.
Ми так і зробили з Ірою. Гуляли-гуляли, а коли сонечко почало сідати, вирішили зайти в ресторанчик біля самого пляжу. Дивились на стародавню фортецю, і як по морю тихенько плавали туристичні човни. А люди ліниво ходили вздовж води. І залюблений відкормлений кіт по хазяйськи обходив кожен стіл. Ні, він не заглядав ні в очі, ні в тарілки. Він просто перевіряв, щоб все було добре на енергетичному рівні. Привносив нотку спокою і стабільності своїми рухами.
А потім на квіти прилетіла крихітна колібрі. І я намагалась сфотографувати її і на фото вийшло, що її хвіст окрасом нагадує мордочку звіра. А може це просто похибка камери телефона... Іра сміялась, що до мене всі прибігають - і кіт, і метелик, і колібрі, і власник ресторану. А я думала, що надто довго не казала це слово "колібрі", і занадто часто казала "калібри", маючи на увазі ракети, що летять і летять вбивати наших людей.
Назва у ресторанчика теж була красномовна для українців: "Рожевий фламінго". І не було немитих поряд, щоб пожартувати щодо наших ракет, які вони бояться. А ми.. Ми згадуємо скільки офігенних ракет припинили виробляти при нашому шостому президенті. Який все вірив, що побачить мір в глазах пхутіна. І спинив виробництво зброї, такої необхідної для нашого життя і Перемоги.
Якщо чесно то Туреччина не та країна, від їжі якої в мене мурахи по шкірі. Тут смачно, але мені не вистачає улюбленого м'яса, соусів, спецій. Це благословенна земля, де дуже багато вирощують овочів і фруктів. Тут неймовірне море і люди які дуже часто кажуть, що люблять всіх, не розділяючи на національності, гендер чи вік. Та все ж я не уявляю, що могла б жити тут. Мені хочеться завжди повертатись в мій Київ.
Ми смачно поїли. Іра брала ягнятину, я рибу. Сонце сідало в море (це окремий кайф і часто я обираю курорт для себе саме за цією умовою. На фортеці вмикалась підсвітка. Місяць світив над нею, а потім вмостився на стіні і трошки погойдавшись там, нирнув за гору.
Власник ресторану приніс нам на стіл огроменний букет гвоздик, а потім ще й подарував кожній букет. Грала італійська музика. Навколо сиділи люди (жодного нелюда) і офіціанти з розумінням ставились до того, що ми з України, але не хочемо чути рашистську мову, навіть 1 слово "спасіба" не хочемо чути, і меню просимо англійською чи німецькою.