В Умані всі заправки зачинили туалети - не хочуть щоб хасиди користувались ними. Тому й іншим туристам відмовляють. Але туалети необхідні. Випрошуємо хоча б 1 кабінку...
Під Одесою взагалі нема води. І з місцевою асенізаторською службою вийшов скандал і відібрали ліцензію, бо ті зливали відходи прямо на дорогу чи в полях. Тепер всюди не працюють туалети. І це проблема. Нам радять йти в кущі, бо на кордоні може бути довго і сходити нема куди. 
І коли ми вже дістались кордону (а кожен оператор сам вирішує, яким шляхом буде везти туристів і через які пункти перетину кордону), виє масштабна тривога і всі машини, автобуси, фури просять від'їхати 500-600 метрів від пункту пропуску. Для безпеки. Хоча яка безпека в полі? 
Чекаємо годину, дві.. Коротка передишка - відбій. Бігом їдемо на кордон. Але інший автобус без черги зарулює на пункт пропуску. Ніякі доводи і вмовляння не допомагають. Вони лишаються на кордоні, а ми чекаємо. І знову тривога... І знову чекаємо на відбій, а наша супроводжуюча стоїть на дорозі собою закриваючи можливість іншим нахальним водіям прорватись попереду нас. Це ризик. Але вона надто віддана своїй роботі.
Заїхали. Нам кажуть, що в разі повітряної тривоги ми повинні виїхати з пункту пропуску і чекати на відбій за пів-км до кордону. Схрестили пальці. І повітряна тривога наздоганяє нас коли НАШ кордон ми вже пройшли, але ще не доїхали до Молдовського. Нервуємо. Вже ніч, а ми й досі на своїй території. І вночі нелюди особливо активні в обстрілах.
Молдовський кордон не працює коли у нас тривога. Чекаємо, доки вони ховаються. Добре, що дозволили бути там і не виїжджати на нашу територію.
Важке добирання, добре, що у нас 2 водія і якась нереально сильна гід-супроводжуюча. Яка вміє і жартувати, і співчувати, і давати поради, і налаштовувати безкоштовний інтернет. Але ж я знаю, що вона ЩОДНЯ їздить купу км туди і назад з туристами. Не відпочиваючи повноцінно. Ні, вона не загоріла, хоча через день на морі. Просто вона спить, як тільки прилаштує всіх по готелях. Не плаває в морі. Бо через декілька годин рейс додому, щоб знову через короткий сон (чи буде він під вибухами) вирушати в дорогу.
Коли ми проїхали Румунію і перетнули кордон з Болгарією, то дізнались, що наступний автобус, що виїхав через 5 хв. після нас і ми перетинались на зупинках, й досі на території України. Через постійні тривоги їх так і не пропустили. Нам пощастило. Ми якось встигли. Хоча дуже довго всюди чекали через хасидів, яких на всіх кордонах перевіряють так, наче вони везуть вибухівку, а не їдуть молитися...
В Болгарії сонячно і вітрено. Вже закривається сезон, а разом з ним щодня будуть закриватись магазинчики, кафе, ресторани. І лише казино будуть триматись до останнього. Я сподіваюсь я встигну ще скупнутись в нашому морі. Звісно це не Крим. Але море пахне так само, як пахло в дитинстві, коли щороку батьки везли мене в Крим і я була там найщасливішою дівчинкою, що навіки закохалась в море.
Сама від себе не очікувала, що поїду в Болгарію. Але потрібно було зрозуміти чи варто відправляти людей автобусами. Чи варто продавати Болгарію і що радити (не лише які готелі, але й харчування, бо бачу як ціни "підросли"). Попереду пару вільних днів і почнеться робота. Сподіваюсь я встигну виспатись.
Поки що розслабитись абсолютно не виходить. А пити заспокійливе так не хочеться. Розповідати вам про Болгарію? Тримати вас в курсі? Чи не бісити ні розповідями ні фото? Кажіть.
Я й сама не розумію варто чи ні. Радію, що сезон закінчується. Бо надто страшно стало відправляти туристів. І я коли думаю про це стає жарко і млосно, а потім в тілі піднімається злість на тих, хто все це розпочав.
Звісно в мене тут знайшлись і друзі і клієнти. Йду з ними. Говоримо разом. Я посміхаюсь, хоча безкінечно хочу спати, але море - це святиня, з якою йдеш вітатись першим. І чую мерзенне русняве:- Хахочєт, глянь! 
Якби я могла спопеляти поглядом... Але поки що не виходить.. Наших тут багато, як багато і поляків, німців, нідерландців та орків. Всюди чується українська і я так вдячна цим людям, що не говорять ворожою.