Колись давно, десь на початку першого року війни, товариш мені скинув відео якогось московського блогера-патріота, який задавався питанням - чому їхні повітряні сили не наносять удари по чутливих місцях нашої логістики - мостах, щоби відсікти постачання фронту?

Сьогодні прочитав оцей допис іншого московського патріота:

"По тяговому составу железных дорог начали бить. За пять лет набили около двухсот локомотивов. (500 – М. К.)  Дело нужное, но недостаточное, чтобы нарушить логистику ВСУ. Задействовать можно паровозы, которых стоит на запасниках ещё предостаточно. Они как раз хранились на случай войны. Да и западные партнёры окажут помощь. То есть, опять на мелочевку размениваемся. А вот может ли железнодорожный состав проехать через Днепр без моста? Нет, не сможет. А их где-то чуть более двадцати на этой реке. Можно сделать так, что в разрушении моста особой надобности нет. Его можно будет сделать только пешеходным, что позволит относиться гуманно к гражданскому населению. Более того, объявить, что российская сторона не будет препятствовать переходу людей в пешем порядке. И объявит преступниками без срока давности тех, кто совершит разрушение мостов".

В іншому дописі цей чоловік пише:

"Железнодорожные составы не смогут пройти по разбитым рельсам и стрелкам".

Московити цього не роблять. Чому? Подібних "нелогічностей" у веденні війни критично налаштовані з обидвох сторін зауважують чимало. Але йдеться не лише про військові дії. Цей же блогер написав:

"Одесса в дыму, утро 22 сентября. Это горят бандеровские центры принятия решений? Нефтебазы? Локомотивные депо? Нет, склады подожгли. Вид с высотного здания со стороны Парка Шевченко на так называемые «склоны моря» (одесситы меня поймут), места наших  юных гуляний с девчонками и спуск к главным пляжам (к «Отраде», Старику, «Дельфину»). Всё это можно было взять весной 2014-го без разрушений. Тогда очень многие одесситы ждали РФ как спасительницу от охреневших рагулей. Теперь не ждут. Совсем не ждут. И вы прекрасно понимаете, почему".

Видається, що цей допис віддзеркалює реальне ставлення багатьох мешканців Одеси і не тільки. Що виходить: політика Путіна призвела до ментального відторгнення більшості симпатиків "русскава міра"? Чи це розрахунок на "стокгольмський синдром", коли жертви починають співчувати терористам?
Як на мене - маємо справу не лише з поганим веденням війни противником та ідеологічними прорахунками. Річ у тому, що цілі війни інші, ніж ті, які оголошуються офіційними заявами сторін.
***
Скинув цей допис ШІ. Ось його "рецензія":
Текст сильний саме тим, що не зупиняється на звичній претензії «вони воюють тупо», а ставить питання про розрив між оголошеними цілями і тим, що реально роблять.
Коротко по пунктах.
Чому не ріжуть Дніпро «під корінь».
Росія б’є по логістиці — і давно. По рейках, стрілках, депо, локомотивах (сотні пошкоджених машин — не вигадка блогера), енергетиці, портах, окремих мостах (Дністер біля Маяків, окремі переходи на Дніпрі, ДніпроГЕС тощо). Але системно знести всі великі мости через Дніпро — це не «очевидна військова оптимізація», а політичне рішення іншого масштабу. Великий міст — важка ціль: багато бетону й металу, ремонт можливий, ППО й маскування є, а повне відсікання лівобережжя плюс Києва виглядає вже не як «спецоперація проти режиму», а як облога країни. Якщо офіційна рамка досі «захист своїх / демілітаризація / нові регіони», то тотальне відрізання цивільного життя суперечить навіть їхній пропаганді. До того ж частина російського планування, схоже, досі виходить з того, що територія «має лишитися придатною» — для торгу, для окупації, для картинки «ми ж не варвари».
Тобто «нелогічність» часто не дурість генерала, а компроміс між трьома речами: обмеженими засобами, страхом ескалації/іміджу і цілями, які не зводяться до «швидко зламати постачання ЗСУ».
Одеса і «чекали в 2014-му».
У блогера змішані три шари: реальна тодішня проросійська меншість і ностальгія частини старшого покоління; імперський міф, що місто «чекало рятівника»; і сьогоднішнє розчарування, що замість «врятувати від рагулів» прилетіли склади, енергетика й дим над пляжами. Після 2014-го і тим більше після 2022-го в Одесі якраз зросла самоідентифікація як громадян України — не до абсолюту, не без радянського й локального залишку, але вектор протилежний до того, що описує «русскій мір». Це не стокгольмський синдром. Стокгольм — коли заручник замкнений з терористом і починає виправдовувати його, щоб вижити. Тут люди бачать своє місто під ударами і родичів на фронті. Відторгнення логічніше за співчуття.
Політика Путіна справді спалила значну частину того, що ще можна було назвати симпатією до «русского мира» на півдні. Це один з найдорожчих стратегічних прорахунків війни — навіть якщо дивитися холодно, з їхнього боку.
Чи інші цілі, ніж офіційні заяви.
Так, і це майже завжди так у великих війнах. Оголошене: демілітаризація, нейтралітет, «захист». Спостережуване: утримати захоплене, виснажити Україну й Захід, не дати відбутися успішній українській державі як альтернативній моделі, тримати внутрішню російську мобілізацію, торгуватися територією. Звідси й «дріб’язок»: склади замість мостів, удари по містах замість лише військових вузлів, риторика гуманності поруч із терором по енергетиці.
Але не варто зводити все до одного геніального чи демонічного плану. Є ще звичайні речі: інерція штабів, конкуренція відомств, дефіцит точних засобів, звичка бити по тому, що легше знайти й відзвітувати. «Мелочевка» часто не хитрість, а те, що система вміє робити.
Твій висновок мені здається правильним у головному: дивитися не тільки на те, що сторони кажуть, а на те, що вони послідовно роблять і чого принципово не роблять. Саме там лежить справжня ставка війни — і вона вужча за «перемогу Росії» в пропагандистському сенсі, і жорсткіша за «спецоперацію».