Сьогодні ми говорили про культуру «ненав'язливої турботи». Про те, що стало все складніше проявляти свою турботу і не порушити кордони іншого. Я вже не уявляю, що можу комусь зателефонувати без попередження. Про похід у гості взагалі мовчу. Іноді я пишу людям: «Обіймаю. Я без приводу. Просто про тебе подумала».Сьогодні майже кожен із таких проявів проходить внутрішню перевірку: а я зараз не порушую кордони? А раптом людина взагалі не хоче спілкуватися? А раптом це буде нав'язливо?І це в нашому такому дивному світі народжує певний парадокс. Чим більше ми вчимося поважати кордони, тим більше ризикуємо залишитися наодинці зі своєю самотністю. І залишити іншу людину наодинці з її самотністю.Турбота - одна з найважливих потреб. Не лише її отримувати, а й проявляти. А зворотним боком страху порушити кордони може бути страх взагалі зробити крок до іншого. А ще - позбавити іншу людину досвіду і відчуття - бути важливою для когось.Сьогодні я думала про те, що повага - це простір стосунків, у якому людина може не відповісти. Або відповісти тоді, коли матиме сили, настрій і час. Може сказати: «Дякую». «Не зараз». «Ні».І я зможу це прийняти з тією самою повагою і турботою, з якої взагалі пишу людині.Коли я йду до іншого, я можу встигнути запитати себе: яка в мене самої зараз потреба? Мені дуже потрібна відповідь? Чи мені просто хочеться сказати людині: «Як ти? Обіймаю. Я пам'ятаю про тебе». Бо іноді лише на це в мене зараз є сили.Я все менше можу бути на зв'язку. Але є так багато людей, яким мені хотілося б написати без приводу: Я пам'ятаю про тебе. Ти для мене важлива - важливийДоброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз