Ще минулого тижня в український прокат вийшла документальна стрічка Ольги Черних — «Ілюзія тихої ночі», який я от тільки но нещодавно подивився.

Це масштабна історія однієї липневої ночі 2025 року, яку в різних куточках України знімали 42 оператори та близько 300 звичайних українців. Кількість знятих подій теж вражає — тут і кадри з передової, і пологи, і клубні тусовки, і повітряні тривоги, і нічний жор, і нескінченна темна дорога, і, звісно, такий обнадійливий схід сонця вранці. І це далеко не все, що можна перерахувати.

«Ілюзія тихої ночі» — це те документальне кіно, що повністю підпорядковане своєму концепту. Є одна ніч, а в ній тисячі українців живуть своїм життям, помирають, народжуються, радіють і сумують, бояться і борються. Сам концепт не те щоб занадто оригінальний: одразу ж згадуються фільми Володимира Тихого «День українського добровольця» чи «День незалежності», де так само події фільму показувалися протягом одного дня. Але стрічка Черних, безумовно, затьмарює їх масштабом, адже кількість людей та локацій дійсно захмарна. Чого варта лише знята ніч в окупованому Джанкої!

Складно сказати, що у фільмі цей концепт однієї ночі не працює. Навпаки — ніч настільки ультимативно об'єднувальний контекст для кожного, що до нього складно не підключитися. І стрічка не соромиться показувати надзвичайно різні її прояви. Тільки-но ти дивився на техновечірку в якомусь клубєшніку, як за секунду тобі вже показують кадри роботи військових.

Контраст виходить надзвичайний, але при цьому режисерці все ж вдається витримати нейтралітет. Натомість усі такі реакції, як засудження, схвалення, обурення, захоплення та купа інших, перекладаються на глядачів. Виходить така доволі своєрідна перевірка власних переконань та системи координат під час перегляду.

Звісно, фільм, що так сильно покладається на концепт, врешті від нього ж і страждає. У якийсь момент помічаєш, що універсальність ночі не завжди здатна об'єднати все, і стрічці десь усе ж таки бракує стрижня, бодай якогось суто символічного — можливо, жарту, можливо, історії, можливо, центрального персонажа. Тож я цілком зрозумію всіх, кому фільм може здатися надмірно неструктурованим.

Але особисто для мене фільм усе одно вдалий, як мінімум тому, що йому вдається розшебуршити внутрішнього фантазера. Після перегляду мимоволі задумуєшся: а що от прямо зараз відбувається в інших куточках України? А «Ілюзія тихої ночі» бере й показує тобі, наскільки різноманітною є наша країна навіть у часи великої війни.

Звісно, шкода, що фільм переважно фокусується лише на добрих, світлих моментах, і в цьому він трохи нечесний. Тут нема алкашів, які оруть на лавці до втрати пульсу, чи ошалілого сусіда, що вирішив посверлити щось у квартирі о десятій вечора. Нема тут і усіляких «властьімущіх», що сидять собі спокійно в ресторанах у комендантську годину, і нема тут сраних мотоциклістів, що саме вночі прагнуть свої пердольоти розігнати до швидкості світла. Та навіть нема у фільмі якоїсь парочки, яка попри обстріли, всупереч усьому, голосно кохається.

Ну і ви можете справедливо сказати: «Ну така от рамка у фільму, чого прикопався?» А я відповім: фільм доволі добре справляється з тим, щоб кругозір однієї ночі розширити, тож мій розширився і до усіляких ненайприємніших речей.

Ну, якщо хтось із авторів стрічки прочитає цей текст — забирайте ідею для сиквелу. А загалом же це саме те кіно, яке варто подивитися самостійно, тим паче, що там було знято стільки людей, що шанси побачити себе в кіно як ніколи великі. І в цьому випадку — обов'язково зв'яжіться з командою стрічки.