Довго думав, а що ж написати про "Еддінгтон" Арі Астера.З одного боку Астер в чудовій режисерській формі, в нього просто розкішний акторський склад, і прекрасний матеріал для смачної сатири — США в стані масового психозу на фоні ковіду, BLM та MAGA. І все це в декораціях неовестерну. З іншого — Астер, попри всю пророблену роботу, наче розгубився в тому, а що ж він власне хотів нам сказати, бо місцями "Еддінгтон" відчувається як компіляція різних епізодів "Південного Парку", але без хорошої центральної думки. Астер виступає діагностом Америки, проте не пропонує лікування. Проте, щоб розібратись з усіма підсвіченими у фільмі проблемами хронометражу повнометражного фільму мабуть і не може вистачити. Аж занадто глибоко тягнуться корені сучасних проблем в Штатах, і попри увесь талант, Астеру поки що не вистачає глибини погляду.Окрім цього, як відмічало багато глядачів і критиків, Астер виводить персонажів Емми Стоун і Остіна Батлера, але так і не знаходить їм місця на шаховій дошці. Загалом у мене є відчуття, що у Астера набагато краще виходить говорити саме про внутрішні переживання, страхи та тривоги, ніж про зовнішні. Якщо коротше, то сильного висловлювання про суспільство та країну у режисера не вийшло. Можливо, це справа часу і в наступних роботах у Астера вийде краще, а можливо це не його стихія взагалі. Але що мене особисто радує, так це той факт, що він з кожним новим фільмом пробує робити щось нове. І я навіть не можу сказати, що "Еддінгтон" мені не сподобався — навпаки, я від фільму отримав задоволення, шкода що воно було з гірким післясмаком.