МЕТТ ЛІКАТА

Настає момент, коли старі карти вже не працюють.
Коли розчиняється те, що колись мало сенс.
Коли розпадається ідентичність. Коли майбутнє здається туманним.
Вмирає стара мрія: про себе і про те, якою мала бути моє життя, про впевненість, що саме так все і буде.

Часто саме в цей момент починає проявлятися скорбота — не лише про те, що було втрачено, а й про те, що так і не було прожите.

Ці території добре знайомі тілу. Воно несе у своїх тканинах непрожите життя. Невиплакані сльози. Невиявлений гнів. Бажання, які довелося поховати, щоб вижити.

І коли ці шари починають розм'якшуватися, ми можемо бути дезорієнтовані й навіть налякані. Нам завжди вчили тікати з таких місць — виправляти, опрацьовувати, перевершувати. Але саме в цих місцях намагається проявитися щось суттєво важливе.

Біль, тремтіння, відчуття незнання — це не ознаки поразки. Це ознака того, що психіка реорганізується навколо своєї правди.

Це прояви союзника, ранні знаки емисарів цілісності, які прагнуть до перестроювання.

Це скорбота як ініціація. Не патологія. Не руйнування.

Це точка входу.

Ввійти в ці двері — справа любові, дикої, безмежної любові, яка каже: «Моє життя важливе. Я важливий, і важливе те, що значуще для мене».

Вимовляти цю молитву тілом, дозволяючи їй розходитися колами по воді, дозволяючи їй перестроювати все.

Відпускати фантазію про те, що колись ми нарешті «прийдемо» до любові, — розуміючи своїм тілом, своїми тканинами, своїми фасціями, своєю душею, що любов вже перестроює нас.