моє до-після учора я вперше в своєму житті була на похованні, хоча вже багатьох втрачала (але була неповнолітньою, батьки оберігали мене від смерті)четвер. подекуди вітер. я після прекрасної практики йоги виходжу, беру каву, палю стік Маргоші та ми викликаємо таксі до крематоріюні, мені не здалось. я їду до крематорію у таксі я відчула, що все буде ок — я стабільна та тримаюсь (ага, яка ти наївна, Єво) бо не тоді, коли я побачила заплакану дружину свого хрещеного і точно не тоді, коли я побачила його в труні (близько не підійшла прощатися. не наважилась, не змогла. вибач за це ❤️‍🩹) коли нас запросили всередину, вітер так само огортав тіла всіх, хто прийшов вшанувати його памʼять, а ноти скрипки заходили десь глибоко в Душу він помер дуже раптово. цікаво, чи він це зрозумів? а він зараз нас бачить і чує? чує слова коханої «я завжди любитиму ЛИШЕ тебе»? бачить, як моя мама плаче так гірко, що я теж не можу триматися? момент прощання, коли труна опускається вниз для утворення праху вбив мене. тобто ми тут щось робимо, до чогось прагнемо, але все одно всі лишилось там? не може бути все так дурно… лише з непохитною вірою, що там на нас щось чекає, крім забуття, та абсолютною відсутністю страхів (бо все можна виправити, доки кришка труни не закрита) я рухаюсь далі не заради нього, для себе але завдяки ньому та цьому досвіду