Я хотів би, щоб ми памʼятали: якщо нас якимось чином покинули, а, безперечно, нас покинули так чи інакше, ми мусимо зробити в житті одне: ніколи не покинути, не залишити самого себе.Багато кого з нас покидали, чи ми хотіли цього, чи ні, у багатьох є ще рана, почуття претензії. І це почуття перетворюється на почуття самотности. Психологічний процес, під час якого ми вчимося радіти перебуванню на самоті, покликаний так сформувати нас, щоб ми ніколи не покинули себе.Абстрагуюся в цей момент від понять, притаманних богословʼю чи вірі, яка твердить, що насправді ми ніколи не буваємо самі, але ця істина часто залишається лише в голові або є визнанням віри. Те, що справді можна зробити для себе, але що також робимо й для Господа Бога та інших людей, — це ніколи не покинути себе. Спробуйте під час молитви зробити кілька маленьких простих вправ. Побачите, як важко їх виконати.По-перше, будьте тут і тепер. Це означає: ви увійшли в усамітнення, дозвольте собі не думати про те, що залишили і до чого повернетеся. Просто памʼятай-те, що це — частина вашої дороги до Господа Бога.Якщо довіряєте Йому своє життя, довіряєте й життя тих усіх, кого залишили. Використайте цей час, щоб дозволити собі побути наодинці. По-друге, не бійтеся того, що тоді відчуватимете, і тих думок, що крутитимуться у вашій голові. Не бійтеся своїх внутрішніх діалогів, які безперестанку говоритимуть вам, як маєте почуватися та ким маєте бути. Не зважайте на це, але й не втікайте від цього.«Підіть кудись на самоту» о. К. Ґживоч, о. Я. Прусак