Статистика telegram channel - @shaurmiash

інтернет робить з мене людину, яка додає у свій вішлист труси за 35 євро+ за ними ще й треба їхати у Францію ахахахМаріночка, і що з тебе робить капіталізм?!(не переживайте, я їх не купуватиму. в цьому місяці так точно, до Парижу мій проїзний на метро не діє)я заходжу у фейсбук і бачу сторіс однокласниці. там її двоє дітей і пісня Джамали “вірю в тебе”.ех, Джамалочка, а в мене віриш? я без дітей, але з трусами за 35 євро у вішлисті…далі перевіряю пошту. там мене запрошують на вебінар “синдром відкладеного життя”. проводить його коучиня, менторка, супервізорка, співзасновниця і співвласниця міжнародної академії професійного коучингу. цікаво, які сни сняться людям з такими регаліями? чи вони не сплять?пишуть, що вебінар допоможе подивитися на власне життя з іншого боку.зараз 00:51, вебінар пройшов шість годин тому. не встигла! знову доведеться дивитися на своє життя однобоко. чи з прискоком. чи з відчаєм.останній рік я зовсім не активна в соцмережах. нічого не лайкаю, нічого не коментую, ніде не свічусь (окрім лінкедину, звісно. труси самі себе не куплять ахах)чому? а я не знаю. може мені не хочеться, щоб мене помічали. не хочеться, щоб про мене згадували. не хочеться, щоб про щось питали.здається, що видалившись з соцмереж, у мене зʼявляється право на справжнє життя.але звідки мені знати, я ж пропустила вебінар… може я ще багато чого пропускаю.ну і ладно, переживемо.головне, щоб у мене колись зʼявилися труси за 35 євро. з ними я точно буду жити тут і зараз 💋

досі злюсь на людей, які вважають за потрібне виправляти моє імʼя, виправдовуючи це українізацією. або ніяк не виправдовуючи. ці ненависні мені діалоги в робочій переписці бі лайк:— вітаю, Олено! мене звати Маріна…— вітаю, Марино…та пішла ти нахуй зі своєю И 👺 може мені тоді називати тебе Илина?! як, подобається? ну і ладно, переживемо. хоча, звісно, сумно, що так багато людей пропускали техніку читання в четвертому класі. або у всіх без винятку зараз ADHD. чи AC/DC, не знаю як правильно.я от не пропускала, і намагаюся називати всіх так, як вони представляються. навіть якщо це Дональд Трамп. чи Дональд Дак.якщо вам цікаво (риторичне питання), то ось моя історія пошуку з чату gpt:— вибір оливкової олії— правила для пішоходів— хто такі баптисти— чи існує біологічна моногамія— де вирощують лакрицюв принципі, це все, що мені треба знати на даному етапі життя. все інше мене не цікавить, мій мозок і так переповнений чужими котами з рілсів (це при тому, що я більше люблю собак). ну і ладно, переживемо. взагалі я зараз їду в метро, поруч зі мною в порватих кедах стоїть дівчина неймовірної краси. читає повідомлення в телефоні й посміхається. скоріше за все через те, що її імʼя загальноприйняте українцями. не те що Маріна)подумала собі, що якби в мене було дуже багато грошей, я би переїхала в Нью Йорк. а якби в мене було трошки більше грошей, ніж зараз, і не було котів, то я би краще переїхала на Балі. мені здається, що там точно мій вайб. ніхто не знає правил дорожнього руху, усі їдять боули й усвідомлюють світ через гриби. короче, за два роки в еміграції я зрозуміла, що комфортно може бути скрізь — головне, щоб у тебе були гроші. ну й гриби.я довго не могла вийти з писемної коми, бо хотілося вийти у вікно. тому зараз виходжу з таким сумбуром. ну, краще так, аніж у вікно.наостанок процитую діалог рандомних американців про перемогу самі знаєте кого:— how’s it possible?— it’s possible because this country is not the country we want it to be.часто це не лише про країну. часто це взагалі про все.але, звісно, не про гриби. з ними завжди все нормально)

мені дуже цікаво спостерігати за людьми в контексті мови. які слова вони обирають, як формують речення, наскільки вдало їм вдається передати думки.ще з часів написання дипломної роботи я памʼятаю гіпотезу лінгвістичної відносності — про те, що не лише зовнішня реальність формує мову в різних культурах, а й сама мова визначає погляд носіїв на зовнішню реальність. тобто задає картину світу.мене це взагалі розйобує. бо я дуже відчуваю наскільки український варіант моєї особисті відрізняється від англійського варіанту. окрім бісячого факту, що мені треба перекладати такі звичні слова як манна каша, оса, відрижка, опариші, горобець… я ловлю себе на думці, що ангійською я не просто по-іншому формую думки, у мене взагалі ІНШІ думки.вже майже два роки англійська переважає в моєму оточенні. іноземною мовою мені доводиться казати те, що я ніколи в житті не говорила рідною. можливо, це все через нові досвіди. бо раніше я все таки жила дуже одноманітне життя. незважаючи на те, шо постійно була пʼяна ахахчасто мені стає сумно через це. типу якого хуя я проживаю класні моменти й мушу весь час копирсатися в голові в пошуках потрібного слова. вони ще й не завжди там присутні, якщо чесно. підручники Карпюк не готували мене до реальних розмов. помітила також, що англійською мені легше сказати такі фрази:— це мені не подобається— мені буде дискомфортно— я не в захваті від цієї ідеї — ти був чуйним, але не співчутливим— я не хочу туди йтиздається, що в моєму укр. вокабулярі таких фраз ніколи й не було. там у мене зовсім інші дефолтні налаштування. на жаль, не завжди, ті, які мені подобаються.короче, досі бішусь, що мене ніколи не зрозуміють у виразах йопкерний мопкель, дебіл, дрантя, хавчик… (ТАК, я філолог)але з іншого боку радію, що відкриваю нові свої сторони й по-іншому доповнюю свою картину світу. і вчу англійську далі. чого бажаю й вам 💋

мене чомусь дуже харить, коли українці приїжджають в гейропи і починають докопуватися, чому всі навколо не дрочать на успішний успіх. а європейці в цей час і у вус не дують. бо “інфантильність, розслабон та відсутність амбіцій” це їх спосіб життя й зона комфорту. філософія на межі будизму, гедонізму та похуїзму.українцям це не підходить. ми звикли або єбашити, або страждати, або жалітися, що інші люди не хочуть так само.звісно, я перебільшую. завжди існували люди, яким сниться не біґ мак, а яхта. або таблиця хімічних елементів. ну або дід Вадік, який женеться за тобою з відром грибів. і я нічого не маю проти людей, які хочуть чогось досягти, щоб потім запостити це в сторіс) та на здоровʼячко. як-то кажуть: кожен дроче як хоче. але чому ці люди часто не приймають той факт, що не всі бажають доводити свою значимість світу? не всі хочуть бути проактивними. не всі хочуть заробляти мільйони й щороку змінювати машини. не всі хочуть дітей. мені просто цікаво: з яких пір шукати себе це погано? чому працювати в кавʼярнях погано? чому мати одне хобі погано? чому не мати хобі погано? чи вища освіта апріорі накладає на тебе клеймо людини, якій конче треба ✨ success✨?мені здається, що коли ми йдемо до психотерапевтів із запитом “відʼїбатися від себе”, то першочергово можна відʼїбатися від інших. і дозволити їм обирати БУДЬ-ЩО.я впевнена, що мене це теж харить не просто так. тут точно лежить і курить вінстон з капсулою якась травма. можливо вона почалась тоді, коли в школі мені не дозволяли НЕ ходити на олімпіади, на які я не хотіла йти. можливо, тоді, коли мені не ставили в щоденник погану оцінку, бо я була відмінницею. можливо, тоді, коли класний керівник сказала “ти там нікому не потрібна”, коли я вирішила перейти в іншу школу.ТАК, цілком може бути))) але саме це мені і болить: коли люди навколо хочуть зробити з тебе того, ким ти не являєшсякороче, з першим вересня, рєбят 💐не очікуйте від інших того, що хочете самі. або що вам навʼязали хотіти.

я думаю, що дуже важливо навчитися цінувати тимчасовість.ми просто всі охуєли і живемо у якійсь ілюзорній бульбашці з надписом «ще дохуя часу»думаємо, що у нас дохуя часу, аби помиритися з важливими людьми, знайти хобі, виліпити тіло мрії, завести кота, вивчити Past Perfect...думаємо, що ще трішки потиняємося, а потім вже почнеться життя. потім вже будемо любити себе і робити все в кайфхуй там, рєбят 🙂ваш сьогоднішній день — це і є ваше життя. о котрій ви прокинулися, чим снідали, про що говорили і з яким настроєм, наскільки відповідально ставилися до роботи, що думали про себе коли одягнули футболку з плямою. чи одягнули футболку з плямою. скільки рілсів подивилися в інстаграмах)))це все, розумієте?немає життя in general, є просто сьогодні.щоб змотивувати вас на carpe diem, прикріпляю фотографії зі своєї першої в житті фотосесії. ЗАВЖДИ мріяла про професійні нюдси, але постійно казала собі: Маріночка, давай спочатку поїдеш на олімпійські ігри, візьмеш золото, а там вже можна й голою пофоткатись.хуй там, рєбят 🙂вирішила не чекати якось захмарного завтра. я охуєнна і без олімпійського золота. і без золота, і без макіяжу, і без одягу)))короче, живу сьогодні, люблю сьогодні і вам раджу 💘

у нас живе ніжна й highly sensitive кішка, Nina. вона боїться нових людей, швидких рухів та голосних звуків.а ще у нас віднедавна живе Valentina — швидка, різка та голосна італійка :) бачу, як вона присіла на корточки, щоб погладити кішку. Nina у відповідь відійшла, але продовжила спостерігати. Valentina впівголоса каже:— I respect thatі я чомусь так розчулилась! ☁️нам усім хочеться, щоб було по-нашому. у кожного своє уявлення про те, як все має бути. кількість, гучність, швидкість, колір, смак. ми бачимо навколо те, що вже є у нашій підсвідомості.чомусь ми ще й очікуємо, що люди навколо мають таку ж уяву, такі ж думки, такі ж переконання — тобто мають робити те, що ми вигадали у своїй голові. без натяків та прохань. звісно, так не буває.але ми теж не стоїмо на місці — й після сотні психологічних тік токів таки починаємо проговорювати бажання вголос.виникає нова перешкода:виявляється, що не всі хочуть робити те, що ти. не всім може сподобатися твій план. не всі готові змінити своє життя, щоб зрівняти його з твоїм. хтось обирає іншу кількість, гучність, швидкість, колір та смак.це теж ок. please, respect that.

я вже й забула як прикольно створювати такий потік думок — не сортувати за значимістю та не викидати зайве.раніше, коли у мене був свій паблік вк (олди тут?!), я тільки так і писала. потім виросла. самі розумієте: сімʼя, діти, робота… ну не в мене, але яка різниця)мені здавалося, що якшо я відправляю якісь тексти у всесвітню павутину (від слів Всесвіт та павук), то там має бути хоча б одна розумна думка — щоб люди не пожалкували, що витратили свій час. але слухайте… хіба мало понаписували книжок і назнімали документалок на діскавері? та дохуя. як казав мій вчитель фізкультури «сідай і занімайся»(якщо чесно, то він казав «трєніруйся», але сенс той самий, тому питання правдивості його слів відпадає)розумні думки переоцінені… їх настільки багато, що кожен другий юзер в інтернеті це по-суті латентний Ейнштейн.треба повертатися до спонтанності та легкості.ну мені так точно. цей канал перетворився на кладєзь мудрості, що теж не дуже здорОво. мудрим можна бути декілька годин на день, увесь інший час треба бути щасливим. ну й плюс спати 7-9 годин. і як каже мій папа: «желатєльно харашо їсти, сбалансірованно, тоді не буде ніяких проблєм»***взагалі-то цей текст я написала вчора, але забула відправити, тому такий собі вам лист із минулого. як там справи у майбутньому??? Кличко так само мер Києва?всєх благ 👻

в дитинстві я не любила колючі кофти, шарфи та рейтузи. мені було некомфортно в них.зараз із некомфортного лише правда.навіть не важливі умови: казати чи чути, правда про себе чи про інших.нещодавно почала проходити курс «technical skills for non technical people» (щоб мені було де жалітися)кожен раз я підключаюся в зум із усвідомленням того, що за дві години я можу так нічого й не зрозуміти. це некомфортно, але це правда.я заспокоюю себе і все одно підключаюся, бо знаю, що так буває. колись я вже переживала це — після дев’яти років навчання у звичайній школі, я перейшла туди, де поглиблено вивчають фізику й математику.два роки я, как исключительный гуманитарий, ходила на ВСІ заняття з фізики та математики, знаючи, що 70% уроку не осилю. але мені вистачало мотивації для інших 30%. звісно, їх було недостатньо для вступу на технічну спеціальність, але достатньо, щоб сказати собі «я спробувала».так от, на моєму курсі близько десяти спікерів, сьогодні на лекції був один із новеньких.через 15 хвилин після початку я зрозуміла, що мені не подобається. викладач, його методика, пояснення, приклади… або усе разом. я відкинула ці думки й слухала далі.через якийсь час один із студентів підіймає руку й каже: «а сколько мы еще тут будем сидеть? просто я ничего не понимаю»далі він пояснив, що для нього дуже багато англійських термінів, йому важко. сказав «ну вы вначале говорили, что любите учить людей, но что-то незаметно — это ведь курс для нетехнических специалистов, а вы только такую лексику и используете, не переводите ее на понятный язык»далі сказав, що не хоче витрачати час та вийшов із конференції.я лежала під ковдрою, дивилася на котів і відчувала на собі рейтузи, колючу кофту та шарф. мені було некомфотно від того, що цей чоловік говорив правду.мені було некомфортно від того факту, що я би так не змогла. (але це не означає, що ніколи не зможу 🧚🏼‍♀️)лекція продовжилася, виявилося, що майже всім так само важко. викладач обрав іншу методику. все, про що думала я — скільки фізико-математичних класів було у цього чоловіка? таких, де доводилося спочатку самому приймати некомфортну правду. не знаю, як ще набивати цей скіл, але мені здається, що перш за все треба бути щирим. питати в себе «а я справді хочу тут бути?», «а я справді розумію?», «а чи може бути по-іншому?», «чи хочу я по-іншому?»і от коли приміряєш цю правду на себе, тоді вже можна вирішувати, чи треба вона комусь іще.на цій лекції вона треба була усім. і так — вона була некомфортна.але нічого страшного, ми всі пережили це. а потім стало легше. як завжди буває 🧘🏼‍♀️

на скільки ти себе почуваєш сьогодні ❓за останні два роки у колі мого спілкування з’явилися старші за мене люди. 35, 41 та 65 років — у той час, коли мені 25.не те, щоб раніше я спілкувалася лише зі скейтерами й k-pop фанатками… просто у мене справді не було таких близьких набутих знайомств зі старшими людьми. і що дивно: саме з ними я інколи відчуваю себе ейджисткою… типу:ого, клас, ти любиш малювати картини по номерах? я не знала, що в 40 років це можна продовжувати робити // ого, клас, ти ходиш на зумбу? я не знала, що після 60 років це можна продовжувати робитинаскільки б open minded я себе не уявляла й не описувала, у моїй голові все одно несвідомо з’являються дебільні обмеження — коли і що можна робити.(звісно ж, лише в голові, я намагаюся ніколи не розказувати людям, що ок, а що не ок. сподіваюсь, ви також)але мені pizdec як дискомфортно зберігати десь у своїй памʼяті ці обмеження (навіть у тій маленькій кишеньці в джинсах). ну типу АЛЬО, які кордони, барʼєри, ліміти, ми живемо ОДИН раз!!! вкиньтесь просто. один раз….і якщо ти забороняєш собі робити щось через вік / статус / стать / думки інших / etc., то ти взагалі не викупаєш сенс усього цього… sorry for not sorry, this is the truthтому я дуже вдячна світу за людей, яким похуй. за те, що вони роблять або навпаки не роблять. це щодня змушує мене забувати про вік і про якісь внутрішні кордони й заборони.треба частіше нагадувати собі про слово “можна” 😛

пам’ятаєте це неймовірне відчуття, коли зробив усю домашню роботу і зі спокійною душею можеш дивитися «чи боїшся ти темряви?» по ТЕТ?хоча кому я брешу, цей серіал йшов о 16:00, а я ніколи так швидко не закінчувала робити уроки… як-то кажуть: прокрастинувала ще до того, як винайшли це поняття…але соцмережі — це якийсь зовсім інший рівень прокрастинації.✖️ мені не подобається, що цей endless контент змушує мене відчувати весь спектр емоцій без моєї згоди. 15 секунд на сміх, 15 секунд на сльози, 15 секунд на мотивацію, 15 секунд на жалість, 15 секунд на сум, і так по колу… може мені й не треба такі стрибки, а? може саме через них мені так важко знайти золоту середину свого щоденного настрою?✖️ enormous кількість людей, знати побут яких мені абсолютно необов’язково. точніше: хочеться, щоб мені було поєбать на усіх інфлюенсерів разом узятих. у мого найважливішого інфлюенсера досі телефон-жабка, а у вільний час він їздить до друзів грати в шахи. ✖️ коли я дивлюся рілс, то бачу на них лайки від своїх знайомих. в ці моменти відчуваю якусь приналежність до суспільства, типу — о, ну я така не одна, якщо ми разом сміємося з цього. але чи справді це так? чи справді ці лайки створюють спільну реальність? чи завжди я починаю діалог, щоб обмінятися думками?ні. це ще далі віддаляє від живого спілкування. та й від моменту, коли я можу увімкнути «чи боїшся ти темряви?» теж. сидіти в соцмережах це як binge watch. дивитися дохуя серій залпом. тих, про які ти не просив, серіал, який не обирав і не знаєш, коли це все закінчиться — бо ж стрічка в інстаграмі безкінечна… ауч 💔від початку повномасштабного вторгнення я перевикупила ще й свій контент. ви ж пам’ятаєте, що я постила сторіс 24/7? в якийсь момент усвідомила, що нічого поганого не станеться, якщо я перестану розказувати світу, що люблю молочний батончик рошен. я ж його менше любити не стану!!!не пам’ятаю, коли саме я вперше деактивувала особистий акаунт, — можливо, десь півроку тому. за цей час мені не хотілося його відновлювати.як і публічно ділитися своїми перемогами й невдачами, — щоб побачити лайки й отримати схвалення/фідбек/дофамін/піздюліну. не хочеться спеціально розважати когось. не хочеться викликати емоції, яких я не побачу особисто.короче, я дійшла до того моменту, що у мене немає ніяких акаунтів в інстаграмі, видалені тік ток та фейсбук 💔хоча з телеграм-каналом ситуація інша. Аліночка он нещодавно написала в коментарях тут, що я своїми текстами запускаю мисленнєві процеси у її голові. ну уявіть!!! виявляється, я роблю майже те ж саме, що й Віктор Гюго. а може навіть і краще, бо хто я така, щоб зрівнювати людей та їх вклад у будь-який прояв себе)ви будь ласка теж не зрівнюйте. ми всі такі прекрасні у тому що нас відрізняє!!!всєх благ, друзі! слідкуйте за екранним часом та більше гуляйте на вулиці ❤️