Статистика telegram channel - @savatiy_sobko

14 ЛИСТОПАДА ЦЕРКВА ВШАНОВУЄ ПАМʼЯТЬ АПОСТОЛА ФИЛИПАБлаговісники Христові, попри гоніння, переслідування, важкі подорожі та страждання, мали великий успіх проповіді Євангелія: “у всіх народах, починаючи від Єрусалима”.Один із них – апостол Филип, він народився в Галілейському місті Віфсаїди. Досконало і глибоко опанував Старозавітні книги Священного Писання, через що очікував приходу у цей світ Месії. Як свідчить Священне Передання, коли святий пророк Іоан Предтеча вийшов на проповідь, Филип став його учнем. А через деякий час, після свого Хрещення на Йордані, Господь наш Ісус Христос зустрів Филипа та сказав йому: “Йди за Мною” (Ін. 1, 43). Филип без вагань покинув все і пішов за Сином Божим.Після Вознесіння Господнього та зіслання Святого Духа на апостолів, Филип проповідував Слово Боже спочатку в Галілеї, а потім в Малій Азії, Сирії та Греції. Окрилений благодаттю, даною від Господа, він підкріпляв проповідь свою чудесами. Своїми молитвами апостол Филип зціляв хворих і навіть воскрешав мертвих, а повчаннями навертав тисячі язичників до віри в Христа Спасителя. Його життя скінчилося мученицькою смертю, а святі мощі спочивають у Римі в храмі Дванадцяти апостолів.

13 листопада Свята Церква вшановує пам’ять святителя Іоана ЗолотоустогоСвятитель Іоан Золотоустий (347–407) — неперевершений проповідник, цілитель душ, безвідмовний заступник скривджених, безстрашний викривач сильних світу цього, один з найбільших учителів християнства.Відлученого від Церкви на двох соборах (за правду) святого Іоана оголосили єретиком, чаклуном, злодієм, розтлителем (усього 47 пунктів смертних злочинів у звинувачувальному акті) та заслали на край світу, щоб ізолювати його божественний дар — полум’яне богонатхненне слово — найстрашнішу для беззаконників зброю.Та саме життя жорстоко гнаного святителя стає втіленням усіх його проповідей, взірцем досконалої незлобивості, непохитної віри, незламної мужності й відваги, божественної терпеливості, найвищої подяки у скорботах, благословення всіх Божих присудів.Останні слова святителя, змученого тяжкими хворобами і гоніннями, були: «Слава Богу за все!»Шануючи пам’ять святителя Іоана, намагаймось уподібнюватись йому у вірі, читаймо його духовні повчання і, живучи по заповідях Божих, впустимо у своє серце Христа, як повчає нас святий Золотоуст: “Христос біля дверей ваших, відчиніть Йому. Вам належить віддати Йому найкращу кімнату, а Він просить у Вас лише кутка. Розмістіть Його, де хочете, на задвірках з вашими слугами, у повітці чи хліву з вашими конями й віслюками — тільки прийміть Його”

11 листопада — Отче нашСталося так, що коли Господь молився в одному місці й закінчив, один із Його учнів підійшов і сказав: «Господи, навчи нас молитися, як і Йоан навчив своїх учнів». І Він сказав їм: «Коли молитеся, говоріть: Отче наш, що єси на небесах! нехай святиться Ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі; хліб наш насущний дай нам щодня; і прости нам гріхи наші, бо й ми прощаємо кожному боржникові нашому; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого».І Господь навів їм приклад: «Припустімо, що хтось із вас має друга й прийде до нього опівночі зі словами: друже, позич мені три хліби, бо мій приятель з дороги зайшов до мене, а мені нічим пригостити його. А той зсередини відповість: не турбуй мене, двері вже замкнені, і діти мої зі мною в ліжку; не можу встати й дати тобі. Кажу вам: якщо він не встане й не дасть через дружбу, то через наполегливість таки підведеться й дасть скільки потрібно. І Я кажу вам: просіть — і отримаєте; шукайте — і знайдете; стукайте — і вам відчинять. Бо кожний, хто просить, отримує; той, хто шукає, знаходить; а тому, хто стукає, — відчинять».Лк. 11:1-10———Молитва «Отче наш», яку ми чуємо в цьому Євангелії, у Луки спочатку була коротшою. Протягом століть, коли переписувалися рукописи, її текст поступово наблизили до варіанту у Євангелії від Матфея, доповнивши тими рядками, яких бракувало. Так сформувався той добре знайомий нам вигляд, що звучить сьогодні в Церкві.Особливий зміст цієї молитви полягає у зверненні до Бога як до Отця. Ісус називає Бога Своїм Отцем, і цей вислів проходить крізь усе Його вчення. Це не було простою метафорою, слова Господа звучали настільки сильно, що фарисейські слухачі вважали це богохульством. Євангеліст Іоан зазначає, що вони хотіли вбити Його за те, що Він «Отцем Своїм називав Бога, роблячи Себе рівним Богові» (Ін. 5:18).Проте Христос не обмежив це звернення лише Собою. Він відкрив людям можливість називати Бога своїм Отцем. У Нагірній проповіді вислів «Отець ваш» звучить дев’ять разів і постійно нагадує: ми не раби, не сторонні, не чужі, ми діти. Ми можемо і повинні звертатися до Бога з тією ж довірою, з якою дитина звертається до батька.Апостол Павло розкриває сенс цих слів ще глибше. Він говорить, що коли ми взиваємо до Бога як до Авви-Отця, у нас молиться сам Святий Дух: «Ви прийняли Духа усиновлення, яким взиваємо: Авва, Отче. Сам Дух свідчить нашому духові, що ми діти Божі» (Рим. 8:14–17). Це не просто текст молитви, це свідчення нашої духовної природи і нашого народження у Христі.Боже Отцівство щодо людства має унікальний характер. Людське батьківство є лише тінню того, чим є істинне Отцівство Боже. Тому Христос каже: «І отцем собі не називайте нікого на землі, бо один у вас Отець, небесний» (Мф. 23:9). Це не заперечення земного батьківства, а нагадування: жодна людська любов не може зрівнятися з тією любов’ю, якою любить нас Бог, адже Він не тільки створив нас, а й завжди підтримує, веде та оберігає.Святитель Іоан Златоуст наголошує, що слова «Отче наш» руйнують будь-яке уявлення про нерівність і навчають братерству. Він каже, що вже саме це звернення змушує нас думати не про власну вигоду, а про благо ближнього, бо всі ми діти одного Отця. Коли ми молимося «Отче наш», ми стоїмо перед Богом не як окремі особи, а як один людський рід.Молитва Господня не просто навчає словам. Вона відкриває шлях серцю. Вона нагадує, що Бог чує навіть тихий подих душі. Вона спонукає до наполегливої молитви, до пошуку, до стукоту в двері Божого милосердя. І Господь відповідає саме так, як каже Христос: кожний, хто просить, отримує.

10 листопада - Одкровення про ОтцяІ, звернувшись до учнів, сказав: усе передане Мені Отцем Моїм; і хто є Син, не знає ніхто, крім Отця, і хто є Отець, не знає ніхто, крім Сина, і кому Син хоче відкрити. І, звернувшись до учнів, сказав їм окремо: блаженні очі, що бачать те, що ви бачите! бо кажу вам, що багато пророків і царів бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули.Лк. 10: 22-24———У сьогоднішньому читанні з Євангелія від Луки Спаситель відкриває учням одну з найглибших таємниць: Син знає Отця, і Отець знає Сина, а істина про Бога відкривається тільки тим, кому Син бажає її відкрити. Це не те знання, яке людина здобуває навчанням або досвідом. Це знання, яке сходить згори і наповнює серце світлом, коли людина віддає себе Богові.Саме таке духовне бачення було приховане від мудрих і самовпевнених людей, але стало доступним тим, хто має просте сердечне смирення. Тому некнижні рибалки змогли пізнати Отця, хоча ті, хто вважав себе мудрим, не помітили поруч із собою явленого Месію.Святитель Феофан Затворник навчає так: «Син перебував на землі і Сам відкрив усе потрібне людям, а також відкривав через Духа Святого, який діяв в апостолах. Тому те, що знайдеш у Євангелії і апостольських писаннях, це і є те, що можеш знати про Отця і про небесні речі. Поза цим не шукай іншої істини про Бога. Найголовніше вже сказане. Прийми це з вірою і не витрачай сил на пошуки того, що вже відкрите».У цих словах міститься велика духовна тверезість. Людина дуже часто шукає видінь і знаків, прагне нового одкровення, сподівається почути щось незвичайне. Однак найбільша істина вже дарована людям у Особі Ісуса Христа. Він і є шлях до Отця. Через Нього ми приходимо до світла і правди, і поза Ним ніхто не знайде істинної мудрості.Коли Христос каже учням: «Блаженні очі, що бачать те, що ви бачите», Він нагадує їм про величезний дар і про велике покликання. Пророки і царі Старого Завіту відчували наближення Месії, але не могли побачити Його. Учні ж бачили Бога, який став Людиною, чули Його голос, йшли за Ним, торкалися Його рук.У Євангелії від Матфея ці слова звучать у контексті повчання про притчі. Деякі дослідники вважають, що один з євангелістів запозичив фразу в іншого. Але значно природніше припустити, що Христос повторював одні й ті самі слова різним групам учнів. Адже Він навчав і дванадцятьох, і окремо сімдесятих. Якщо місія була одна, то природно, що й настанови могли бути однаковими.Так само, як батько повторює дитині головне, щоб вона не заблукала, і як пастир знову і знову нагадує пасомим шлях, так і Спаситель повторював слова, які мали закарбуватися у серці назавжди. Він укріплював учнів, щоб у хвилини випробувань вони пам’ятали, хто Він, хто є Отець і де знаходиться істинне життя.Для нас ці слова є закликом і сьогодні. Якщо ми прагнемо пізнати Отця, потрібно дивитися на Сина. Якщо хочемо внутрішнього прозріння, потрібно дозволити Христу говорити до нашого серця і відкривати нам Бога. Бо тільки Він веде до світла, тільки Він відкриває правду, і тільки в Ньому людина починає бачити очима віри.

6 листопада - Ісус на шляху до ЄрусалимаТоді Іван сказав: “Наставнику! Ми бачили людину, яка Іменем Твоїм виганяє бісів, і заборонили йому, бо він не ходить із нами”. Але Ісус сказав йому: “Не забороняйте, бо хто не проти вас — той за вас”.Коли ж наближалися дні Його вознесіння, Він рішуче постановив іти до Єрусалима. І послав посланців перед Собою; і вони пішли та ввійшли до самарійського села, щоб приготувати Йому місце. Але там Його не прийняли, бо Він мав вигляд Того, Хто йде до Єрусалима. Побачивши це, учні Його — Яків та Іван — сказали: “Господи, хочеш, ми скажемо, щоб зійшов вогонь з неба й знищив їх, як і Ілля зробив?”Але Він, обернувшись, заборонив їм і сказав: “Не знаєте, якого ви духу, бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати”. І пішли вони в інше село.Лк. 9:49–56———У Євангелії від Луки вся розповідь немовби сходиться в одну точку, Єрусалим.Це не просто місто, а духовний центр історії спасіння, місце, де земне життя Ісуса має завершитися і водночас просіяти в славі воскресіння.Лука зображує усе служіння Христа не як випадкове мандрування, а як цілеспрямований шлях до Єрусалима, до виконання волі Отця, до Хреста, через який відкривається вічне життя.Цей шлях, не просто географічна подорож, а дорога послуху, любові й жертви.Єрусалим згадується в Євангелії від Луки 33 рази, майже стільки ж, скільки у трьох інших Євангеліях разом. І не випадково:Євангеліє від Луки починається в Єрусалимі, з храму, де Захарія отримує звістку про народження Івана Хрестителя (Лк. 1:5), і завершується також у Єрусалимі, де апостоли, наповнені радістю, перебувають у храмі, славлячи Бога (Лк. 24:53).Основна частина Євангелія (Лк. 9:51–19:27) описує цей великий і символічний шлях Ісуса до Єрусалима.Лука не називає проміжних міст і сіл, адже для нього не місця важливі, а мета шляху.Усе спрямоване туди, де відбудеться найбільша таємниця, жертва і спасіння людства.У сьогоднішньому уривку ми читаємо:“Ісус постановив іти до Єрусалима і послав наперед посланців…”Його не прийняли в одному самарійському селі, і це також знак: дорога до спасіння завжди проходить через неприйняття, через людську байдужість і ворожість.Учні, охоплені ревністю, пропонують покарати самарян, але Ісус лагідно вказує їм:“Не знаєте, якого ви духу.”Це одне з найніжніших і найглибших навчань Христа:справжня сила не в помсті, а в милосерді; не в гніві, а в любові.Шлях із Галілеї до Єрусалима пролягав через Самарію, регіон, який з півдня межував із Юдеєю, з півночі з Галілеєю, зі сходу з Йорданом, а із заходу з Середземним морем.Столицею Самарії було місто, яке цар Ірод Великий перейменував на Севастію.Самаряни були нащадками племен Єфрема та Манассії, змішаними з народами Ассирійської та Римської імперій. Через це юдеї зневажали їх, вважаючи, що ті втратили “чистоту крові” і віри.Однак головним розділенням між ними було не етнічне, а духовне: різне розуміння істинного поклоніння Богові.Самаряни визнавали єдиного Бога, але зберігали елементи стародавнього язичництва; вони вважали себе нащадками патріарха Йосифа та справжніми хранителями Закону Мойсея.Юдеї ж дивилися на них із підозрою та ворожістю.Тому не дивно, що Ісуса, який ішов до Єрусалима, самаряни не прийняли, для них Його мета була чужою.Ісус, однак, не засуджує, не карає, не відвертається.Він просто йде далі, бо Його місія, не руйнувати, а рятувати.Його шлях до Єрусалима, це дорога милосердя, дорога, якою кожен із нас покликаний пройти у власному житті.І саме тут народжується головне питання до нас:Якого ми духу?Чи готові ми йти дорогою любові, навіть тоді, коли нас не приймають?Чи здатні ми прощати, коли нас відкидають, і любити, коли нас зневажають?Цей уривок нагадує: вірність Богові не завжди виглядає як перемога.Часто це шлях тиші, терпіння, покори. Але саме ним Христос іде до Єрусалима, щоб усіх привести до життя вічного.

4 ЛИСТОПАДА - Про несення хрестаІ до всіх сказав: якщо хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною. Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її. Бо яка користь людині, якщо вона здобуде ввесь світ, а себе саму загубить чи пошкодить собі? Бо хто посоромиться Мене й Моїх слів, того посоромиться Син Людський, коли прийде у славі Своїй, і Отця, і святих ангелів. Кажу вам істинно: є деякі з тих, що стоять тут, які не скуштують смерті, як побачать Царство Боже.(Лк. 9: 23–27)———У сьогоднішньому Євангелії Христос звертається не лише до учнів, а до всіх, хто хоче йти за Ним. Його слова не є закликом до героїзму, а до справжньої свободи. «Якщо хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною» (Мф. 16:24; Мк. 8:34; Лк. 9:23). Це не наказ, а запрошення, запрошення до життя, яке проходить через хрест, щоб воскреснути разом із Ним.Що означає взяти свій хрест? Це не лише прийняти життєві труднощі чи випробування, але передусім прийняти Божу волю з довірою і любов’ю. Хрест є знаком послуху, покори і віри. Це готовність залишити гордість, самолюбство, страх і довіритись Богові навіть тоді, коли шлях веде через біль.Коли Христос говорив про хрест, Його слухачі добре розуміли, що це означає. У їхній уяві хрест був символом найганебнішої страти, долею злочинців і рабів. Ісус, знаючи, що саме така смерть очікує Його, говорить про неї як про шлях до слави. Він перевертає людське уявлення про страждання: те, що було символом ганьби, стає символом перемоги.Апостол Павло називає це спокусою хреста (Гал. 5:11). Для юдеїв хрест був каменем спотикання, для язичників безумством, а для християн силою Божою. Бо саме через хрест відкрилася дорога до спасіння.Історія хреста як символу Церкви бере свій початок у IV столітті, коли майбутній імператор Костянтин Великий побачив на небі сяючий знак хреста і напис: «Ним переможеш». Перемога, здобута під цим знаменням, стала перемогою Христової віри. Міланський едикт 313 року дав християнам свободу, і з того часу хрест, знак страждання, став знаком слави, символом оновленої імперії і перемоги життя над смертю.Згодом хрест почали зображати у храмах, виготовляти з дорогоцінних металів, прикрашати камінням. Він став не лише святинею, але й образом краси. Та водночас у цьому зовнішньому блиску легко забути про його справжній зміст. Адже первісний хрест не був прикрасою, а знаряддям муки. Дерев’яний, грубий, на якому розпинали живу людину, він був символом болю і відкинення. І саме цей хрест Христос зробив символом любові, жертовності й спасіння.Хрест і самозречення нерозривно пов’язані. Без відмови від себе неможливо йти за Христом. Це означає щодня долати в собі егоїзм, гордість, осуд, бажання жити лише для себе. Кожен, хто бере свій хрест, бере участь у Христовому подвигу любові.Нести хрест означає нести любов, навіть коли вона болить. Приймати шлях, який не завжди зрозумілий людям, але веде до світла. Іти за Христом не лише в славі, а й у Його стражданні, бо тільки через Голгофу проходить дорога до Воскресіння.Хрест не є тягарем, який нас нищить, а ключем, що відкриває двері до Царства Божого. Тому всякий, хто йде дорогою хреста, йде дорогою життя.

3 ЛИСТОПАДА — Сповідання ПетраОдного разу, коли Він молився на самоті, і учні були з Ним, Він запитав їх: за кого Мене мають люди? Вони відповіли: за Іоана Хрестителя, а інші — за Іллю; інші ж кажуть, що один із давніх пророків воскрес. А Він запитав їх: а ви за кого Мене маєте? Відповів Петро: за Христа Божого. Але Він суворо наказав їм нікому не говорити про це, сказавши, що Синові Людському належить багато постраждати, бути відкиненому старійшинами, первосвященниками та книжниками, бути вбитому й на третій день воскреснути.Лк. 9:18–22⸻Ісус, як свідчать євангельські оповіді, не залишався байдужим до того, що люди думали і говорили про Нього. Це не була цікавість або людська марнославність, Йому було важливо, як Його сприймають ті, до кого Він прийшов із благовістю спасіння. У Євангелії ми читаємо, як у Кесарії Филиповій Христос звертається до учнів із запитанням: «За кого Мене мають люди?» (Мф. 16:13). Учні відповідають: «Одні за Іоана Хрестителя, інші за Іллю, а ще інші кажуть, що один із давніх пророків воскрес».Синоптичні Євангелія неодноразово згадують, що народ сприймав Ісуса саме як пророка, котрий воскрес із давнини (Мф. 16:13–14; Мк. 6:14–15; 8:27–28; Лк. 7:11–16). Його чудеса й знамення, зцілення, воскрешення, влада над природою, нагадували людям діяння великих пророків минулого. Саме тому слава воскреслого пророка супроводжувала Його, і багато хто вбачав у Ньому нового Іллю, Єремію або Іоана Хрестителя (Лк. 9:19).Проте це сприйняття було поверховим: люди бачили силу, але не впізнавали її джерела. Вони вбачали у Христі людину, що отримала від Бога дар творити чудеса, але не розуміли, що перед ними Сам Син Божий. Їхні очі були зосереджені на видимому, а не на глибині Його особистості.Поступово, крок за кроком, розуміння того, що Ісус не просто пророк, а Христос, Помазаник Божий, приходить до Його найближчих учнів. Саме тому, коли Ісус запитує: «А ви за кого Мене маєте?», Петро відповідає від імені всіх: «За Христа Божого» (Лк. 9:20). Це визнання стало поворотним моментом у свідомості апостолів: вони почали усвідомлювати, що стоять поруч не просто зі святим чоловіком, а з Тим, про кого свідчили Писання.У Кесарії Филиповій лише Петро наважується промовити ці слова (Мф. 16:16; Мк. 8:29). Чому саме він? Можливо, тому що мав особливу духовну чутливість і рішучість. Можливо, бо Господь відкрив йому це не через людський розум, а через благодать (Мф. 16:17). Петро висловив не лише власну думку, а глибинну істину, якої, можливо, ще не усвідомили решта учнів.Та навіть після воскресіння Христа це розуміння не стало для апостолів одразу повним і очевидним. Вони потребували досвіду зустрічі з Воскреслим, дихання Святого Духа, щоб по-справжньому збагнути: Ісус не один із пророків, а Сам Бог, Який став Людиною заради спасіння світу.

28 жовтня — Жінки в ЄвангеліїПісля цього Він проходив містами й селами, проповідуючи та звіщаючи Царство Боже; і з Ним дванадцятеро, а також деякі жінки, яких Він зцілив від злих духів і недуг: Марія, що зветься Магдалиною, з якої вийшло сім бісів, і Йоанна, жінка Хузи, управителя Іродового дому, і Сусанна, і багато інших, які служили Йому своїм маєтком.(Лк. 8:1–3)⸻Сьогоднішнє Євангеліє відкриває перед нами особливу сторінку життя Спасителя, Його служіння серед жінок. У світі, де жінка займала другорядне становище, Христос руйнує стереотипи. Він не лише дозволяє жінкам бути поруч, але й приймає їх любов, турботу, жертовність як невід’ємну частину Свого служіння.Євангелісти часто зображують жінок у тіні подій, вони не завжди говорять, не проповідують публічно, не чинять чудес. Але саме вони залишаються вірними до кінця. Коли апостоли розбіглися від страху, жінки стояли біля Хреста. Коли всі втратили надію, саме вони першими прийшли до Гробу. І саме жінкам першими було звіщено найбільшу правду в історії людства, Христос воскрес!Серед жінок, які супроводжували Ісуса, особливе місце займає Марія Магдалина, та, з якої Він вигнав сім бісів. Вона не лише пізнала силу зцілення, а й віддала своє життя служінню Учителеві. Разом з нею Євангеліє згадує Йоанну, дружину царського управителя, і Сусанну, а також «багатьох інших», які служили Христу своїми ресурсами й добром серця.Деякі сучасні дослідники вважають, що серед апостолів Ісуса могли бути й жінки. Проте Євангеліє чітко розрізняє: апостольське служіння, як священне передання, було покладене на дванадцятьох чоловіків. Однак духовна відданість, віра й ревність жінок нічим не поступалися апостольській місії.Історія Церкви підтверджує це. У церковному календарі ми вшановуємо рівноапостольних жінок, які своїм життям і проповіддю несли світло Христової віри народам. Серед них, свята Марія Магдалина, свята Олена, мати імператора Костянтина, свята Ніна, просвітителька Грузії, і свята княгиня Ольга, перша християнка серед правителів Русі. Їхнє слово, мудрість і приклад любові до Христа стали основою духовного оновлення народів.Так, жодна з жінок не прийняла священства, але багато з них прийняли дар материнства Церкви, її живого серця. Вони молилися, навчали дітей вірі, служили милосердям, були місіонерками у своїх домах і народах. І в цьому полягає їхня велич. Бо не титули, а любов визначає справжню святість.Роль жінки в житті Ісуса, це не лише сторінка історії, а й дзеркало для нашого часу. Господь і сьогодні кличе жінок бути носіями добра, миру й віри. Бути тими, хто служить не словом, а серцем. Бути поруч там, де страждають, мовчати там, де потрібно зберегти таємницю любові, і промовляти там, де світ втрачає голос совісті.

27 жовтня — Ісус у домі Симона-фарисеяОдин із фарисеїв запросив Ісуса на трапезу; і Він, увійшовши до його дому, возліг при столі. І ось жінка з того міста, яка була відома як грішниця, дізнавшись, що Він у домі фарисея, принесла алавастрову посудину з дорогоцінним миром, і, ставши позаду біля Його ніг, плакала. Сльозами вона обливала Йому ноги, витирала волоссям своєї голови, цілувала їх і намащувала миром.Побачивши це, фарисей, що запросив Його, подумав про себе: «Якби Він був пророк, то знав би, хто і яка жінка торкається до Нього, бо вона грішниця». Але Ісус, знаючи його думки, сказав: «Симоне! Маю щось сказати тобі». Той відповів: «Скажи, Учителю».Ісус розповів: «У одного позикодавця було два боржники: один був винен п’ятсот динаріїв, другий — п’ятдесят. Оскільки вони не мали чим повернути, він простив обом. Скажи ж, хто з них більше полюбить його?» Симон відповів: «Думаю, той, кому більше простив». Ісус сказав: «Правильно ти розсудив».Поглянувши на жінку, Він продовжив: «Бачиш цю жінку? Я увійшов у твій дім — ти не дав Мені води для ніг, а вона сльозами омочила Мої ноги й волоссям витерла. Ти не дав Мені поцілунку, а вона з тої миті, як Я ввійшов, не перестає цілувати Мені ноги. Ти голови Моєї оливою не помазав, а вона миром намастила Мої ноги. Тому кажу тобі: прощаються їй численні гріхи, бо вона багато полюбила; а кому мало прощається, той мало любить». І сказав до жінки: «Прощаються тобі гріхи». Ті, хто були з Ним, почали говорити між собою: «Хто Це, що навіть гріхи прощає?» А Він сказав жінці: «Віра твоя спасла тебе; іди з миром».Лк. 7:36–50⸻Притча про двох боржників, яку ми сьогодні чуємо в Євангелії від Луки, є частиною зворушливої історії про жінку-грішницю, яка прийшла до дому фарисея, щоб помазати ноги Ісуса дорогоцінним миром. У Луки цей епізод належить до Галілейського періоду служіння Христа — періоду, коли Він особливо багато відкривав милосердя та любов тим, кого суспільство відкидало.Фарисей, у домі якого відбулася ця подія, спершу згадується лише як «один із фарисеїв». Це підкреслює, що Ісус йде до кожного — навіть до тих, хто вороже налаштований. Фарисеї загалом опиралися Христу, але Ісус приймає запрошення, виявляючи: Він приходить не лише до праведних, але й до тих, хто Його не розуміє — аби спасти й їх.Жінка, названа «грішницею», за тлумаченням більшості древніх святих отців була блудницею. Це не просто гріховний вчинок — це стиль життя, який повністю віддаляв людину від морального суспільства. Проте саме така жінка першою проявляє найглибшу любов, покаяння і довіру до Христа. Вона не промовляє жодного слова — але її сльози говорять більше, ніж будь-яка проповідь.Її вчинок — це молитва серця, яке зрозуміло свою грішність, але не втратило віри в милосердя Божого Серця.У цьому уривку Ісус торкається великої духовної істини:Любов і прощення нерозривно пов’язані.Здається, що Ісус говорить водночас про два різні напрямки: • любов народжується з отриманого прощення • і також прощення дається за любовТут — духовний парадокс, який можуть зрозуміти лише ті, хто любив і кому було прощено:• Коли Бог дарує прощення, у серці народжується любов.• Коли серце любить Бога щиро, воно отримує прощення як плід цієї любові.Той, хто відчув, наскільки велике милосердя Боже, вже не може не любити. А той, хто вважає себе «майже безгрішним» і потребує мало прощення — рідко знає, що таке справжня любов до Бога.Саме тому фарисей — холодний, самовдоволений, впевнений у своїй праведності — не здатний зрозуміти ні покаяння жінки, ні милосердя Христа.А грішниця — зрозуміла.Через цю зустріч Бог промовляє і до нас:Не має значення, яке минуле маєш ти — важливо, з яким серцем ти приходиш до Бога сьогодні.В очах людей жінка була «грішницею».В очах Ісуса — душею, здатною на велику любов.Люди бачили її падіння.Христос бачив її серце.Перед Богом цінні не титули, не репутація і не минуле, а серце, яке любить і кається.

26 жовтня - пам'ять святого великомученика Димитрія Солунського (Фессалонікійського)Сердечно вітаємо всіх іменинників з Днем памʼяті небесного покровителя.На іконах цей святий зображується красивим юнаком у військовому вбранні та зі списом у руках, бо зазнав мученицької смерті за Христа, будучи зовсім молодим. Він був сином благородних і побожних батьків та походив з міста Солуня (сучасні Салоніки, Греція), де його батько служив воєводою. Коли Димитрій досяг повноліття, батьки його відійшли у вічність, а Димитрія імператор Максиміліан призначив правителем Солунської землі, наказавши винищити християн. Натомість юнак став викорінювати язичницькі звичаї, навертаючи місцевих жителів у віру Христову. Імператор розгнівався й наказав ув’язнити юнака. Димитрій встиг роздати все своє майно бідним і нужденним та смиренно прийняв покарання, не відступивши від своїх переконань, безстрашно виступивши перед царем та засудивши язичницьке багатобожжя. Розважаючись гладіаторськими боями, імператор Максиміліан втратив свого улюбленого бійця Лія і дуже розсердився через це. А переміг його юнак-християнин на ім’я Нестор, який Димитрія мав за духовного наставника. Коли про це дізнався імператор, замість нагороди за перемогу велів стратити юнака, а Димитрія наказав проткнути списами. Так у 306 році великомученик відійшов до Господа. Його тіло викинули на поживу диким звірам, але християни благоговійно поховали його. На тому місці звершувались численні чудеса та зцілення. Згодом над гробницею святого спорудили невеликий храм. Святий Димитрій став заступником рідного Солуня і не раз захищав його від набігів ворогів, від голоду, допомагав полоненим і подорожнім повернутися у місто живими. Його нетлінні мощі виточували чудодійне й запашне миро, про що свідчили численні сучасники. Через це святого великомученика Димитрія Солунського ще називають Мироточивим. Молитва до святого великомученика Димитрія СолунськогоСвятий і славний великомученику Христовий Димитрію, скорий помічнику та щирий заступнику всіх, хто з вірою вдається до тебе! Сміливо перебуваючи перед Небесним Царем, виблагай у Нього прощення гріхів наших і щоб визволитися нам від всезгубної пошесті, землетрусу, потопу, вогню, меча та вічного покарання. Моли благість Його, щоб Він змилосердився над містом нашим, та всякою країною християнською. Виблагай у Царя Царюючих перемогу над ворогами, а всій країні нашій мир, спокій, непохитність у вірі та успіх у благочесті. А нам, що шануємо чесну пам’ять твою, виблагай благодатне зміцнення на благі справи. Щоб угодне Владиці нашому Христу Богу тут чинячи, ми, молитвами твоїми, сподобилися унаслідувати Царство Небесне для вічного прославлення Його з Отцем і Святим Духом. Амінь.