Якщо вже говорити про містифікації, бо логічно буде почати з «Оманливої орхідеї» Каррізі, бо я як раз нещодавно їі прочитала.

І у нас, і в оригіналі ця книга виходить із суперобкладинкою, а під обкладинкою — зовсім інша назва і ім’я авторки, тож перша містифікація тут створюється буквально навколо книги як фізичного обʼєкту, переконуючи нас, що насправді перед нами не черговий роман Каррізі, а абсолютно інший твір.

Але на цьому омана лише починається, бо роман написаний від першої особи у псевдо-документальному стилі, і ми дізнаємось, що його ніби-як-авторка приховує свою особистість, ніколи не зʼявляється на публіці, перед читачами, у пресі чи деінде — тобто, вона і сама є містифікацією у рамках всесвіту роману.

І чим далі розвиватимуться події, тим сильніше все закручуватиметься, і тим більше омани нашаровуватиметься у тексті.

Роман імітує трукрайм, і імітує дуже правдоподібно.

Героїня aka авторка пише детективи, засновані на реальних подіях, і ми знайомимось із нею, коли її в руки — звісно ж, майже містичним образом — потрапляє цікава зачепка, пішовши за якою, вона саме візьметься за чергову справу.

Справу, закриту десятиліття тому і ніби таку, в якій все було очевидно: вбивця засуджений, зізнався самостійно, не було жодних причин підозрювати когось іншого і жодного натяку на те, що в історії лишилась хоч одна прогалина.

І це як раз один з найцікавіших рівнів містифікації, бо злочин, про який йдеться у книзі, на реальних подіях не базується.

Проте сама ідею про те, що в такій ніби як прозорій справі все ще можуть ховатись деталі, які перевернуть все із ніг на голову, Каррізі як раз запозичив із реальної кримінальної хроніки — але про це я розповім в окремо у дописі.

Цей сюжет дуже виразно ілюструє мою тезу про те, що трукрайм — абсолютно ненадійний жанр незалежно від кількості доказів чи свідчень.

І це далеко не всі рівні містифікації у книзі, але я не розбиратиму кожен, бо тут буде забагато спойлерів, але досліджувати їх — це суцільна насолода.

Твістів дуже багато.

Вони і в основній сюжетній лінії, і навколо.

Я б сказала, що твердого ґрунту у тексті нема взагалі.

Іноді починає здаватись, що туман розсіюється і нарешті вимальовуються якісь чіткіші обриси, пазл починає складатись і щось стає очевиднішим — але це також омана.

Все до останнього слова — бо, як я вже писала в іншому дописі, Каррізі не любить ставити крапку 🤪

Сам же текст закрадається глибоко під шкіру.

Каррізі пише дуже просто, та при цьому якимось майже містичним чином атмосфера цієї історії просочується у свідомість, викликає дискомфорт, змушує відчувати ту саму непевність, той ірраціональний жах, який відчувають персонажі.

Історія жорстка і жорстока, і вона стає такою буквально з перших рядків. Хоча і щодо цього буде невеличка містифікація з нотками романтики, яка мене спочатку дуже здивувала як невластива авторові.

І хоч Каррізі не з тих авторів, що пишуть власний всесвіт у буквальному сенсі, але цей роман цілком вписується в те, що можна будо б назвати його всесвітом: у світ, що в основі своїй дуже темний, де межі реальності істотно розсунуті, де час тече по-іншому, а раціональність ефемерна.

📖 «Оманлива орхідея»
✍️ Донато Каррізі

Видавництво КСД