Порція вареників з картоплею у студентській їдальні коштувала одну гривню. Та гривні у мене тоді не було. Принаймні не щодня. Ох, як ми вижили, каже. А це покоління таке зманіжене.Та біса ви виживали, відповідає.Спали ночами, не боялися шуму сміттєвоза. Не проводжали на війну, захлинаючись провиною і липким страхом, мов мокротою. Не чекали з війни, каже. Не хотіли уже нарешті загинути, щоб якось з війни повернутися. У вас просто не було гривні, а потім ви заробили, хіба ні?А потім ми заробили, і ось ми тут, каже, чекаємо, боїмося, не маємо більше сил. Ось я. Спина, очі, хронічний стрес, бути мамою сина нині – не подумай, я ним пишаюся, але. Я не можу цього бачити, мені серце хапає. Здається, я народилась на світ одразу старою, бо не може ж бути правдою оте все життя до війни. Не може бути парків, лотків на ринку, чобітків з дермантину, що завжди протікали, передвиборчих перегонів, обмінних пунктів, дитячих лікарень, пропахлих суцільним батьківським неврозом – і аби над усім цим не літала крилата смерть, що найчастіше приходить вночі. Як я могла бігати на побачення, народжувати дітей, закривати борги, подавати на розлучення – і не думати, що це може бути останній день, тому треба ухвалювати зважені рішення і ні з ким не сваритися. Це була якась інша я. Тому я народилася оцією жінкою за, що прокинулася від вибухів і накрила собою кота, а кіт не зрозумів цього номеру. А ти, чуєш, іще молода, хоча тобі зараз, мабуть, так уже не здається.Два келихи, сповнені втоми і люті по вінця. Літо - довгий шинквас медового кольору, з якого дбайливо змітають бите скло, битий камінь, наші сльози і наші прокльони. В цьому барі завжди наливають непередбачуване. Відділення Нової пошти ось-ось відкриється, якщо тільки не буде повітряної тривоги. #темрявавмені