Розповідь пошепки: Юлія Баткіліна | У неї всередині – храм. Потемніле від часу, повне протягів склепіння м...

У неї всередині – храм. Потемніле від часу, повне протягів склепіння монастиря, в якому давно всі померли. Ікони винесли, настоятелька поїхала з місією у краї, де отруйні змії і яскраві квіти, а можливо, яскраві змії і отруйні квіти – щось із цього її убило. Хрести познімали, коли боролися з релігією і не перемогли. Лавки винесли, коли просто все закінчилося. Вона дістає довгий широкий бич і б’є себе по плечах, і дивиться у віконце з вибитим вітражним склом, де немає більше очей святого.Їй здається, що якщо біль буде достатньо сильним, якщо страждання заповнить її вщерть, ця пустка розверзнеться, і всередину загляне творець усіх храмів і усіх пусток світу. Скаже: “Ти була чесна. Ти не жаліла себе. Ти не шукала собі винних. Твоя сорочка розірвана. Твоя спина в крові. Ти не можеш спати. Ти схопила запалення. Я благословляю тебе і дарую тобі право нарешті не страждати. Я покараю інших, хто не бичує себе, хто не прийняв своєї провини. Іди, дитя моє, ти прощенна, тепер це припиниться. Я не можу покарати тебе сильніше, ніж ти вже покарала себе сама. Ти молодець”.Щоразу, коли її душа закипає від несправедливості, коли її життя трощить божевільний вітер, коли помирають найближчі, коли рвуться по живому любові і покликання, їй хочеться взяти довгий бич з металевими кінчиками – і бити себе до смерті, так, наче в собі вона вбиватиме ворога, наклепника, убивцю, крадія, дітогубця, тих, до кого не дотягнешся. Ту себе, що плутає дати, ту себе, що не подужала, збрехала, зрадила, через яку кришиться світ. Проте десь іще далі за храм у її душі є місце – можливо, задній двір, що заріс навпіл отруйними та лікарськими рослинами, дурманом і полином, материнкою і шипшиною. Там щебечуть птахи. Там синє небо. Там сидить хтось лагідний і терпляче чекає, коли вона вийде до нього. Тоді він скаже, що це так ніколи не працювало. Вона боїться цієї миті, бо не певна, чи у нього є інша ідея, на що їй спертись тепер.