Розповідь пошепки: Юлія Баткіліна | Хтось рахує моїх загиблих.Перебирає пам’ятні речі.Біль мій, вивернутий...

Хтось рахує моїх загиблих.Перебирає пам’ятні речі.Біль мій, вивернутий зеленавим нутром на сонці, перебирає.Каже: “Я не знаю цих людей.Цього, як ти кажеш, що любив поезію.Цього, як ти кажеш, що готував смачнючі цинамонові коржики.Цю, як ти кажеш, що словами обіймала світ аж до далеких островів Пасхи, про які я теж не дуже маю певність, що вони є.Нікого з них.І тобі їх ліпше не знати.Це заважає ясно бачити велич творів Достоєвського,красу пітерських холодних вод,яких я теж не побачу ніколи, але маю певність, що вони є.Зґвалтування заборонене, пані, тільки тоді, коли зґвалтовані чогось для мене варті.Може, у нас були спільні друзі у соцмережах?Може, хтось із них отримував Оскара?Може, вони мені щось дарували?Ні? Шкода.Убивство дітей заборонене, пані, лише якщо це сертифіковані діти,правдивість існування яких доведене телеведучим, що я його знаю з дитинства.Решта можуть і потерпіти, якщо убивають їх поважні люди, присутні в культурі з мого дитинства”.“Нам все одно доведеться миритись, - каже, - ми маленькі люди.Не треба тут оце вивертати.Головне лишатись людьми.Читати “Злочин і кару”.Слухати класичну музику.Носити довгу спідницю.Про зґвалтування мовчати.Побої припудрювати.Ховати швидко.Не дивитися вгору.Бути успішним.Любити своїх рідних, поки їхні життя не зажадало котресь із поважних людей”.Він додає: “Треба прощати. Це десь було точно написано. А то ти гірша за них”.Він заварює швидкорозчинне прощення, воно відгонить болотом, штучним сиропом, обіцяно смак полуниці – насправді смак блювотиння. Прощення у нас таке.Любов у нас отака.Дружба між народами, різноманіття і велика література.У нас є ще віра, але прострочена, але це нічого. Зачекайте.У мене є лиш одна цеглина, щоб кинути в це криве дзеркало.У мене геть немає віри.Але що, окрім цеглини і “Йдіть до біса”, що можна тут відповісти,якщо ти ще не прострочений сам?