Статистика telegram channel - @rmtg_official

У залі Рогатинської дитячої школи мистецтв імені Бориса Кудрика стояла тиша. Не урочиста — важка, жива, така, що має вагу людського болю: осідає на плечах, стискає горло й не дає промовити нічого. У цій тиші сиділи матері. Наші краянки, які народили синів для життя — а віддали війні.Зустріч-пошанування «Матері, які народжують Героїв» не була звичною подією до Дня матері. Це була "спроба" Рогатинської громади бодай на мить стати поруч із жінками, у яких війна забрала найдорожче. Не формально «вшанувати» чи «віддати шану» кількома правильними словами, а вистояти поруч із болем, що не стихає ні вдень, ні вночі.І, мабуть, найточніше про цей біль сказав декан Рогатинський УГКЦ отець Дмитро Бігун. Він розповів історію, яка, здається, залишиться у серці кожного, хто її почув сьогодні.Якось о.Дмитро довго говорив із матір’ю, яка втратила сина. Хотів знайти слова, які могли б хоч трохи полегшити її страждання. Питав, що зробити, аби біль відступив. І тоді жінка підняла на нього очі й тихо сказала: «Отче, я не хочу, щоб хтось забирав у мене той біль. Бо він – це те, що показує мені: мій син далі є живим. Цей біль дає мені сили рухатися вперед».Отець Дмитро зізнався: після тієї розмови кілька днів мовчки думав над її словами. А потім війна увійшла вже у його власний дім — на Запорізькому напрямку загинув брат, син священника, який шість років боронив Україну. І тоді ті слова повернулися до декана вже не як чужа історія, а як правда, яку довелося прожити самому.Війна, на жаль, не має слова «кінець». Вона не завершується після похорону. Не стихає після останнього залпу. Вона продовжується у порожніх кімнатах, у телефонних номерах, на які більше ніхто не відповість, у матерях, які прокидаються серед ночі від звички дослухатися до кроків сина.«Ми вдячні за ваших дітей, — звернувся отець Дмитро до матерів. — І хочеться тільки одного: щоб Господь обійняв ваш біль. Щоб не дав вам іти цією дорогою наодинці. І щоб пам’ять про ваших синів жила не лише у прапорах чи пам’ятниках, а в наших серцях і молитвах».Того дня до матерів зверталися також секретар міської ради Христина Сорока, молодший сержант Лариса Гнатюк — представниця відділення ЦВС 4 відділу Івано-Франківського РТЦК та СП м. Рогатин, завідувачка ветеранського простору «Серце ветерана» Юлія Кононова. Їхні слова були щирими й справжніми, бо звучали для зранених сердець. Вони говорили про вдячність, пам’ять і силу матерів, які після страшних звісток знаходять у собі мужність жити далі.Наприкінці зустрічі мами понесли додому чашки живих квітів. І в цьому було щось боляче символічне. Бо квіти — живі, їх треба берегти, поливати, тримати на світлі. Пам’ять про наших загиблих Героїв є саме такою. Вона не може бути холодним каменем чи датою на меморіальній плиті. Вона мусить жити у молитвах, наших вчинках, у дітях, які виростуть, знаючи, якою ціною стоїть їхня країна.Матері несли ті квіти обережно, пригортаючи до себе, ніби щось дуже крихке й дороге. Так само вони несуть у серці своїх загиблих синів.

Хвилина мовчання на Рогатинщині сьогодні має ще одне ім’я — Ігор Хомин. Його оплакує громада. Сумує Руда — село, яке пам’ятає його кроки, працю, просте життя…Ігор Степанович Хомин народився далеко від цих полів та лісів — у Казахстані 20 березня 1971 року. Та доля повернула його в наш край — у бабусине село Руда, що стало для нього не просто місцем, а корінням. Навчався у Рогатинському ПТУ, проходив армійську службу, почав будувати доросле життя.У 1991 році Ігор Хомин одружився. Відтоді його будні минали в турботі про дітей, у праці, у втомлених руках, які ніколи не опускалися. Він працював слюсарем у Рогатинській центральній районній лікарні, згодом — у сільському господарстві, на фермерських господарствах краю. До повномасштабної війни…4 липня 2024 року Ігоря мобілізували. Солдат служив оператором відділення протитанкових ракетних комплексів у складі 2-го механізованого батальйону. Це була непроста робота для людини, яка раніше лагодила механізми й будувала мирне життя. Але війна швидко вчить нових мов — мов страху, витримки й обов’язку…20 січня 2025 року під час виконання бойового завдання зв’язок із воїном обірвався. Це сталося поблизу населеного пункту Дар’їно Курської області — там, де земля не зберігає пам’яті, бо її постійно розривають снаряди. Там, де людина стає рядком у сповіщенні: «зник безвісти під час виконання бойового завдання».Лише наприкінці квітня 2026 року прийшла правда — рідні отримали підтвердження: Ігор Хомин загинув.Сьогодні він повертається додому — на вічний спочинок.🙏🕯Прощання відбудеться 4 травня о 14:00 на площі Роксолани в Рогатині. Після цього кортеж вирушить до рідного села Руда.Це ще одна втрата для громади й ще одне нагадування про ціну, яку платять звичайні люди за право жити на своїй землі.Сьогодні наш земляк — у кожному схиленому прапорі, у кожному кроці назустріч кортежу,у світлі лампадок, що горять на шляху…Прийдімо разом, щоб гідно провести захисника, віддати шану й подякувати за життя, віддане за Україну.Висловлюємо найщиріші співчуття родині, друзям і побратимам. Хай Господь обійме вас у скорботі й дасть сили витримати біль, що не має ліку.Назавжди в строю. Назавжди в пам’яті громади.

Сьогодні громада зустрічає Захисника🕯🇺🇦Ігор Цимбалістий мав інше життя - просте, людське, тепле. У ньому найважливішими були родина, дім і дитячі долоні, що тягнуться назустріч.У 2024 році у нашого земляка народився довгоочікуваний син Тимофійко. Маленький початок великої любові. Світ, який щойно відкрився перед ним. А потім прийшла реальність, що не залишає вибору...У липні того ж року Ігор покинув звичне життя і став тим, ким ніколи не планував бути — воїном. Не тому, що мріяв про форму чи зброю, а через відповідальність. Бо є речі, які не можна віддати ворогу: майбутнє свого сина, тишу, в якій той має рости.Оператор БПЛА. Молодший сержант. 4-й батальйон ТрО, 102-га бригада. Херсонський напрямок — край, де кожен день тримається на тонкій межі між життям і смертю. Він був там, де складно навіть уявити. Але тримався. Робив свою справу тихо, вперто, по-справжньому. Відзнака «За оборону України» — лише відлуння того, що наш Герой насправді зробив для своєї держави.17 квітня 2026-го ворожий дрон наздогнав його в небі, яке він захищав для інших. Ігор Цимбалістий загинув, залишивши після себе більше, ніж спогади. Він залишив приклад — тихий, гідний, справжній.А його рідні віддали Україні серце — живе, любляче, необхідне.◾️Сьогодні, 23 квітня, орієнтовно о 12:00 год Рогатин зустріне Героя востаннє. На площі Роксолани відбудеться панахида та прощання. Далі — дорога додому в Путятинці.У цей час просимо громаду просто бути поруч із родиною, яка втратила найдорожче. Вийти на вулиці міста й сіл і гідно зустріти нашого Захисника. Зі сльозами, які не потрібно ховати. Із молитвою та вдячністю, яку неможливо виміряти.Наш воїн повертається додому.Рогатинська міська рада висловлює щирі співчуття близьким, друзям і побратимам Героя, розділяючи з Вами біль цієї непоправної втрати.

«Опільчанка» - лауреат І ступеня у відбірковому турі конкурсу «Весняні зустрічі» Цієї весни сталося щось більше, ніж мистецький успіх. Це був тихий, але впевнений крок у глибину власного коріння. Народний художній колектив ансамблю танцю «Опільчанка» під чуйним керівництвом Лілії Горинь здобув перемогу у відбірковому турі конкурсу «Весняні зустрічі» та отримав диплом І ступеня, водночас відкривши двері до простору, де традиція перестає бути минулим і стає живою присутністю.Участь у гала-концерті етномистецького проєкту «Великдень межи горами», що відбувся 19 квітня в Івано-Франківській обласній філармонії імені Іри Маланюк, стала не просто виступом, а місцем зустрічі поколінь, голосів і сенсів. Автор проєкту Олександр Заставний створив не подію, радше простір відродження: тут музика не лише звучить, а й промовляє, а танець не просто рухається — він пам’ятає. ℹ️«Великдень межи горами» — не про реконструкцію. Це про повернення. Про те, як крізь пісню, слово і ритм пробуджується щось глибоко закорінене, майже забуте, але незнищенне. Великодня обрядовість Карпатського регіону постала перед глядачем не як етнографічний експонат, швидше як жива енергія світла, віри й духовної сили.У залі зійшлися голоси, що несуть традицію з гідністю та знанням: кандидатка мистецтвознавства Оксана Карпаш-Сливка, заслужена артистка України Галина Баранкевич, заслужена артистка України Олеся Пасічняк. До проєкту долучився також заслужений журналіст України Богдан Кучер. Кожен із них — мов окрема лінія в орнаменті великої культурної тканини.✨Програма заходу об’єднала кращі мистецькі колективи України, які продемонстрували багатство етнічної культури, силу традицій і красу народного мистецтва:▪️Ансамбль «Полуничка» (Львів)▪️Ансамбль «Молодість» (Шептицький)▪️Студія танцю «UDS» (Івано-Франківськ)▪️«Art Dance» (Брацлав)▪️Ансамбль «Радість» (Івано-Франківськ)▪️Колектив «Коралі» (Яремче)▪️«Галицька веселка» (Івано-Франківськ)▪️Студія «Оксамит» (Рава-Руська)▪️Ансамбль «Вихор» (Бурштин)▪️Ансамбль «Неогалактика» (Чернівці)Солісти:▪️Анна Анкалюк▪️Софія Фітільта багато інших учасників.📍Серед них — НХК ансамбль танцю «Опільчанка» з номером «Ой ти, весно-веснице». Танок, що відтворює весну та народжує її тут і тепер. У кожному русі — відлуння предків, у кожному кроці — впевненість у тому, що традиція має майбутнє.Цей проєкт став ще одним важливим свідченням: українська культура не потребує збереження як щось крихке. Вона потребує проживання — через сцену, голос і молодь, яка несе її далі як внутрішню правду.Формування національної ідентичності починається не з гучних декларацій. Воно починається з миті, коли ти впізнаєш себе у пісні, русі, слові — і розумієш: ти є продовженням.Тож перемога "Опільчанки" — не тільки нагорода. Це знак, що наша молодь на правильному шляху. Що культура жива. І що між горами, у серці України, знову звучить те, що робить нас українцями.#ВеликденьМежиГорами #УкраїнськаКультура #Традиції #Етно #Україна

Сьогодні площа Роксолани зустріла захисника Віктора П’єкного, родом із Пукова. Людину, яка 12 років стояла на сторожі нашого спокою. Сина, брата, побратима … Чий голос більше не пролунає вдома. Він віддав життя, щоб жили інші.Штаб-сержант 94-го окремого протитанкового батальйону зенітно-кулеметного взводу Віктор П’єкний загинув від удару ворожої керованої авіаційної бомби поблизу Осикового на Донеччині.Віктор П’єкний не був випадковим у цій війні. Він завжди знав, що стане військовим, як і батько. Після служби в українському війську навчався у школі прапорщиків у Полтаві. Армійський шлях продовжив у частині, де служив його тато. Займав посаду начальника зміни телеграфної роти. Згодом працював у Державній службі охорони Донецької області та старшим кінологом у Львівській виправній колонії. До війни, яка увірвалася раптово…У 2014 році став добровольцем, воював у складі батальйону «Львів». Воїн із позивним «Прапор» бачив, як земля на сході України дихає вибухами, пройшов численні бої . Під час виходу з Дебальцевого отримав контузію, та це не зламало воїна — він залишився у строю. Згодом продовжив службу у 80-й десантно-штурмовій бригаді, став головним сержантом зенітно-кулеметного взводу 94-ї бригади. За мужність, самовідданість та успішне виконання бойових завдань Віктор П’єкний був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Та найвища нагорода, яку не вручають, — це пам’ять тих, хто вижив завдяки нашому захиснику.6 лютого 2026 року родина Героя отримала звістку. Спочатку — болісну надію: «зник безвісти», що тримала усіх між світами "є" й "більше немає", не давала оплакати до кінця. А потім - страшне сповіщення: «Загинув»...Квітневий день. Рогатин наповнюють сирени… Плачуть рідні й побратими. Місто та села громади мовчки стають на коліна, зустрічаючи Героя.... Вишні цвітуть. І цей цвіт сьогодні — не про весну. Він про пам’ять. Про біль мами й тата, який з ними назавжди. Про те, що кожна нова весна для нас вистояна чиїмось втраченим життям у бою.Віктор П’єкний. Назавжди у строю.Рогатинська міська рада висловлює щирі співчуття родині та побратимам полеглого захисника. Молимося разом із вами. Нехай Бог полегшить тягар утрати воїна — сина, брата, друга, Героя.

Посеред Великодньої радості в Рогатинську громаду приходить сумна звістка – додому на щиті повертається Воїн, голос якого став тишею, що болить. 💔🕯🇺🇦💙💛Він завжди бачив себе військовим, як батько, відчував - це його шлях. Щоправда, мріяв служити Батьківщині у мирний час. Та коли український світ затьмарився війною, без вагань і сумнівів став до лав захисників рідної землі. Був таким відважним, що сама смерть обминала його десятою дорогою. Довгих дванадцять років він мужньо боронив те, що любить і, здавалося, жодна куля не зможе спинити його битву. На жаль, війна і смерть одвічні супутниці. Остання приходить, коли її не ждеш, і тоді навіть найдосвідченіші і найбезстрашніші падають. Падають не тому, що здалися, а тому, що Бог обрав їх стати янголами - силою, яка захищає нас з небес.Повертається до отчого порога Віктор Михайлович П’єкний. Захисник народився 15 лютого 1978 року у селі Пуків на Рогатинщині. Згодом сім’я переїхала до Львова, де Віктор закінчив школу, училище. Зі слів ріднихдізнаємося, що після служби в українському війську, навчався у школі прапорщиків у Полтаві. Армійську долю продовжив у військовій частині, де служив його батько. Показав себе добрим спеціалістом: виконував обов’язки начальника зміни телеграфної роти. Пізніше життєва стежка круто повернула і закинула хлопця аж у Донецьку область, де знайшов своє кохання, одружився, працював у Державній службі охорони. Через п’ять років Віктор повертається до Львова і стає старшим кінологом у Львівській виправній колонії. Його серце прикипіло до ще однієї живої душі, друга – вівчарки. Разом з чотирилапим брали участь у змаганнях, здобували призові місця. Аж поки у двері не постукала війна.У 2014-ому став добровольцем, воював у складі батальйону «Львів». Воїн з позивним «Прапор» провів багато боїв у гарячих точках українського сходу. Під час виходу з Дебальцевого отримав контузію, та це не завадило захисникові тримати стрій. Адже він був тим, хто не здається - сміливим, відповідальним, за чию спину можна було сховатися, надійною опорою побратимам, яка прикриє в бою навіть ціною власного життя. Тож захисник продовжує бій з ворогом та свій власний герць зі смертю: у 80-тій десантно-штурмовій бригаді, головним сержантом зенітно-кулеметного взводу 94-тої бригади. «Не відступати» - було його девізом. За мужність, самовідданість, успішне виконання бойових завдань Віктор П’єкний був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ - «Золотий хрест».У свої неповні на дев’ять днів 48 років захисник мав багато планів. У найближчій перспективі – побувати вдома, у колі родини, а в недалекому майбутньому - здобути перемогу над ворогом і повернутися у мирне життя. Однак жодній з цих мрій так і не судилося збутися. 6 лютого 2026-того року родина військовослужбовця отримала страшну та водночас обнадійливу звістку, що їхній син Віктор зник безвісти. Проте невдовзі надію зруйнувало пекуче слово «загинув». Штаб-сержант 94-того окремого протитанкового батальйону зенітно-кулеметного взводу Віктор П’єкний отримав смертельні поранення внаслідок удару керованої ворожої авіаційної бомби біля населеного пункту Осикове Донецької області. Він загинув, але вповні виконав своє призначення Воїна, віддавши Батьківщині все, що мав. Без дорогого сина, чоловіка, брата залишились батьки, дружина, сестра. Та в серцях рідних він живий. Там, у найглибших закутках душі, упереміш з болем пульсує чиста любов до близької людини, світло життя якої раптово згасло. Бо любов сильніша за смерть, а жертва - вища за випробування.Рогатинська міська рада висловлює щирі слова співчуття родині загиблого Героя. Нехай наша молитва допоможе вам пережити цю непоправну втрату.🇺🇦🙏🕯Вічна слава і пам’ять захисникові, який віддав за нас своє життя.🇺🇦Траурний кортеж із тілом полеглого прибуде до Рогатина завтра, 15 квітня о 12:00 год.На центральній площі міста відбудеться панахида та прощання. Просимо жителів громади достойно зустріти Героя, який мав серце Воїна, готове померти заради Вітчизни.🙏🙏🙏

Сьогодні громада зустріне свого захисника💔🇺🇦🙏Є дні, коли війна не гримить вибухами. Не ріже небо сиренами. Вона просто дивиться в очі — тихо, прямо і безжально. І в цій тиші правда стає ще важчою. Сьогодні саме такий день... Додому повертається Василь Москаль-Дмитрів — уродженець села Данильче. Але повертається він у траурному кортежі, під прапором, за який боровся багато років.Життя нашого земляка обірвалося 9 березня 2026 року біля Косачівки на Чернігівщині. Доля розпорядилася жорстоко: Василь їхав додому, у відпустку.Війна увійшла в його життя ще у 2014 році. Тоді, коли Україна стала на захист своєї незалежності, Василь не залишився осторонь. Одним із перших став у стрій, віддавши захисту держави свої молоді роки. Служба в зоні АТО, східні рубежі — понад рік захисник бачив війну такою, якою її знають лише ті, хто стоїть на передовій.Згодом Василь Москаль-Дмитрів вирішив пов’язати своє життя з військовою справою остаточно. Підписав контракт і продовжив службу. У навчальному центрі в Старичах передавав бойовий досвід молодим бійцям, працював інструктором, допомагаючи готувати нове покоління захисників.За дванадцять років військової служби Василь Москаль-Дмитрів пройшов складний і непростий шлях. Це були роки бойових завдань, поранень, тривалого лікування, складних операцій в Україні та Німеччині. Його мужність і відданість державі були відзначені численними нагородами. Серед них — орден «За мужність» ІІІ ступеня, а також обласні відзнаки та грамоти за сумлінну службу.Сьогодні громада зустріне свого Захисника у мовчанні та скорботі. Бо інколи слова безсилі перед болем втрати. Люди вийдуть на вулиці міста і сіл Рогатинської громади, утворивши живий коридор — знак пошани, вдячності і пам’яті. Це буде тиха, але промовиста подяка воїну, який віддав Україні найцінніше — своє життя.🇺🇦🕯Траурний кортеж із тілом Героя прибуде до Рогатина орієнтовно о 13:30 год. На центральній площі міста відбудеться панахида та прощання. Після цього дорога пролягатиме до рідного села Данильче — туди, де він народився, зробив перші кроки, де жили його мрії та де у найтяжчі роки війни на нього чекали і за нього молилися.Саме там буде звершено чин парастасу та віддано останні земні почесті воїну.Ми не здатні полегшити біль, який сьогодні переживають його рідні, друзі та побратими. Але можемо бути поруч — у молитві, у пам’яті, у вдячності.Рогатинська громада висловлює найщиріші співчуття родині Захисника. Нехай Господь дасть Вам сили пережити цю втрату і огорне Вас своєю милістю у хвилини найтяжчого болю.Вічна пам’ять і слава Герою.

🇺🇦 Життя, яке пройшло крізь війну: пам’яті воїна Василя Миколайовича Москаля-ДмитріваІгор розповідав про старшого брата Василя. Його обличчя залишалося стриманим і спокійним. Та цей спокій був лише зовні. Очі видавали більше, ніж дозволяв собі сказати голос воїна. У них читалися біль, порожнеча й глибока втрата, яку важко прийняти серцю, що багато пережило на війні.Страшна звістка прийшла з Чернігівщини. Не стало брата, особливого «побратима», з яким Ігор пройшов найскладніше: дитячу трагедію - втрату матері, а також війну, що ще в молоді роки покликала обох братів на фронт…Сьогодні Рогатинська громада розділяє горе родини Москалів з приводу втрати сина, брата, онука, рідної людини — воїна Василя. Його життя обірвалося 9 березня 2026 року біля Косачівки на Чернігівщині — дорогою додому, у відпустку.Зі слів рідних відомо, що Василь Москаль-Дмитрів народився 17 вересня 1988 року в селі Данильче. З дитинства його доля була сповнена випробувань. У юному віці він пережив важку втрату: онкологія день за днем забирала життя мами Світлани. Після її смерті світ для двох братів звузився до батька, бабусі, тітки — і один одного.Саме бабуся Мирослава фактично замінила хлопцям матір: огортала турботою, берегла й підтримувала, як могла. Вона була готова прихилити для них небо, намагаючись дати тепло, якого так бракувало.У 1995 році наш земляк пішов до першого класу Калинівської ЗОШ. У 2004-му продовжив навчання у Рогатинському державному аграрному коледжі , де обрав фах ветеринара.Згодом пройшов строкову службу в армії — у танкових військах.У житті Василя з’явилася сім’я. Був батьком чотирьох дітей — Ірини, Святослава, Павла та Любомира. Любив спорт і техніку, багато працював, зокрема у сфері будівництва. У душі ж залишався тим самим жартівливим, енергійним і добрим хлопцем, який завжди підтримував і підставляв плече, коли комусь було важко.2014 рік приніс війну. Василь не вагався — став на захист України, віддавши їй свої молоді роки. АТО, східні рубежі… Понад рік він бачив війну такою, якою її знають лише захисники. Тож вирішив пов’язати своє майбутнє з військовою справою. Підписав контракт і продовжив службу. У Старичах передавав бойовий досвід молодим бійцям, працював інструктором. За ці 12 років пройшов непростий військовий шлях — із бойовими завданнями, пораненнями, лікуванням та складними операціями в Україні та Німеччині. Нагороджений численними відзнаками, серед яких орден «За мужність ІІІ ступеня» , обласні грамоти за сумлінну службу.Про це він говорив небагато. Просто робив свою справу - чесно і з серцем. Чернігівщина, Косачівка… Для родини Москалів ця позначка на карті відтепер назавжди пов’язана з болем втрати. Саме там зупинилося серце їхнього Василька — так його називали з дитинства.У пам’яті рідних він назавжди залишиться люблячим сином, братом і батьком. У пам’яті побратимів — надійним товаришем. Людиною, яка пройшла війну й залишила по собі добру згадку.Вічна пам’ять і слава українському воїну Василю Москалю-Дмитріву.Рогатинська міська рада висловлює щирі співчуття родині Захисника. Розділяємо Ваш біль і скорботу. Нехай Господь полегшить тягар цієї непоправної втрати.Назавжди в сторою.Про дату та час прощання з нашим Захисником буде повідомлено додатково.

🇺🇦🕯Завтра, 3 березня, громада зустріне Героя Володимира Гунчака Він не народився воїном — він народився сином. У його долонях спершу лежало нове життя, а згодом — зброя. Та війна прийшла до Володимира Гунчака через чорні вікна й спалені подвір’я Бучі, понівечені вулиці Ірпеня та Гостомеля. Він побачив їх під час робочої поїздки до деокупованих міст і вже не зміг повернутися до звичного життя.29 червня 2022 року Володимир Гунчак став у стрій — морський піхотинець 35-ї окремої бригади імені контрадмірала Михайла Остроградського. Молодший сержант опанував стихію безпілотників: FPV-камікадзе, скиди, «Баба Яга»… Для інших це лише техніка, а для його підрозділу «Птахи Мадяра» — тонка межа між ударом і порятунком. Херсонський і Донецький напрямки стали його дорогами, а почесні нагрудні знаки — «Сталевий хрест», «Золотий хрест», «Хрест Доблесті» — лише тихими свідками того, що наш захисник ішов туди, куди боязко дивитися.17 лютого ворожий дрон перетнув його небо на Добропільському напрямку Донецької області. Відтоді світ п'ятирічного синочка й найрідніших людей Володимира Гунчака став нестерпно страшним. Його сім’я віддала Україні найдорожче — не абстрактний подвиг, а живе серце, що билося для них і для нас.◾️ Завтра, 3 березня, орієнтовно об 11:30 Рогатин зустріне Героя востаннє. На площі Роксолани відбудеться панахида та прощання із захисником. Згодом дорога пролягатиме до рідного дому Героя — у Лучинці. У цей час просимо громаду просто бути поруч із родиною, яка втратила найдорожче. Вийти на вулиці міста й сіл і гідно зустріти нашого Захисника. Зі сльозою. З молитвою. З тишею, глибшою за будь-які слова.Захисник повертається додому.

🇺🇦У строю назавжди: пам’яті Степана СапсиСтрасний піст нагадує нам: після темряви приходить світло. Та світло не скасовує болю — воно вчить жити з ним і дивитися правді в очі. За цей тиждень наша громада вкотре стає перед страшною правдою війни. Під час хвилини мовчання ми вимовляємо ще одне ім’я — СТЕПАН САПСА. Ім’я, яке стало і болем, і світлом водночас.15 серпня 2025 року поблизу Андріївки-Клевцового Волноваського району Донецької області удар ворожого FPV-дрона обірвав життя нашого земляка — сержанта взводу другої мінометної батареї механізованого батальйону. І лише тепер родина може оплакати свого героя — не в тривожному чеканні дзвінка, а з гіркою певністю втрати.ℹ️ Зі слів рідних дізнаємося, що Степан Богданович Сапса народився 19 жовтня 1970 року в селі Помонята на Рогатинщині. Тут зробив перші кроки, зростав разом зі старшою сестрою Марією — в атмосфері праці та простоти. Закінчив Помонятську середню школу. Любив футбол — щирий, сільський, де перемогу вимірюють не кубками, а блиском в очах друзів. Мав призові місця на районних змаганнях, але ніколи не вихвалявся ними.У 1986–1988 роках навчався у Львівському вищому професійному політехнічному училищі за фахом фрезерувальника — ремеслу точності й витримки. З 1988 по 1990 рік проходив військову службу в Казахстані. Юнак із Прикарпаття серед безмежних степів — саме там особливо гостро відчув: дім – рідна Україна.У 1998 році разом із дружиною Русланою створив сім’ю. Того ж року народився син Іван, згодом — донька Марія. У 2004-му родина переїхала до Ходорова. Степан працював у будівельній сфері на приватних підприємствах — зводив оселі, що дарують людям відчуття безпеки. Він умів будувати не лише стіни, а й дружбу, просту людську радість. Рідні згадують його як доброзичливого, щирого, активного й товариського чоловіка.У грудні 2024 року нашого земляка мобілізували. Він служив сержантом взводу другої мінометної батареї механізованого батальйону на Донецькому напрямку у складі 5-ї окремої важкої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.Сучасна війна безжальна — вона приходить із неба, без обличчя. Та вибір людини завжди має обличчя. Вибір Степана був чітким — захищати.Його син Іван також стоїть на захисті України. Це болісна й водночас велична правда нашого часу: батько і син — в одному строю історії. У цьому — тиха сила українських родин, які не здаються.📍Поховають Степана Сапсу у вівторок, 3 березня, у Львові. Прощання із захисником відбудеться також у Рогатинській громаді.◾У понеділок, 2 березня:15:00 — панахида та прощання на площі Роксолани в Рогатині.16:00 — парастас на рідному подвір'ї в селі Помонята.◾У вівторок, 3 березня:8:30 — молитва в селі Помонятах. Після цього траурний кортеж вирушить до Львова, де віддадуть останні почесті.О 9:00 із села Помонята буде організовано автобус для всіх, хто бажає взяти участь у чині похорону.Щирі співчуття родині, близьким і побратимам Степана.Нехай Господь дарує вам силу пережити цей невимовний біль втрати.Світла пам’ять і вічна шана Герою🇺🇦🕯️.