Чим ще, крім назви, мені не сподобалася книжка Томаша Форро «Донбас. Апартаменти для молодят у готелі "Війна"». Частина 2.Ще момент. Форро охоче цитує жителів територій, що їх контролюють сепаратисти, які оповідають йому про звірства українських військових на Донбасі, але зауважує: мовляв, не так важливо, чи ці історії правдиві. Важливо те, що Донбас вірить своїм розповідям.Згода, деколи в репортажі справді важливіше, у що людина вірить і якою є її картина світу, а не голі факти. Про це ми говорили в коментарях до поста про Алексієвич. Але, на відміну від Алексієвич, Форро пише книжку не про мандри душі, він претендує на пояснення реальности, а отже, й формування картини світу читача. Тому факти важливі.Форро приїздить до України без позитивного упередження до цієї держави, території чи людей. Але еволюція все-таки відбулась, і він коротко описує, як проймається симпатією до українських реалій поза окупованими територіями Донбасу. Цей перехід він ілюструє двома нічними жахіттями, які йому сняться після першого візиту до України поза окупованими територіями. У першому фігурує військовий із українським прапором, що цілиться з пістолета авторові в голову. Другий сон — автор перебуває у в’язничній камері, але з полегшенням прокидається в потязі з Харкова. Форро пише: поїздивши Україною, позбувся страху та снів про «ворогів із жовто-синіми шевронами» і визнає, що це таки був вплив пропаґанди.При цьому всьому — в книжці справді багато фактажу про життя на окупованому Донбасі. Але мені описане вище отруїло враження.Книжка завершена 2020-го. З песимістичною післямовою, що в Україні нічого не змінюється. У 2022-му Форро їздить Україною, робить репортажі, збирає в Словаччині гроші для нас і возить гуманітарку. Еволюція його поглядів на українців, думаю, рухається в доброму напрямку. Подякуємо йому за інтерес до України і побажаємо творчої наснаги :).