Мені важко адаптуватися знову в Україні і це реальність після 4-х років проведених за тисячі кілометрів від дому.Останні два роки, проведені в UWC, я перестала відчувати homesick від слова зовсім і ніколи не думала, що ще колись із цим зіштовхнусь після пройденого періоду адаптації. Виявилось, я з цим зіштовхнулася, але вже по відношенню до нового дому.Мені важко показувати своє життя зараз бо я гадки не маю як його облаштовувати.Намагаюсь долучатися до різних подій, співаю в капелі, мене взяли у дуже хороший хоровий колектив і ми готуємось до великого концерту класичної музики у палаці Печерськ. Тільки от стосунки з новими людьми будуються важко, коли я там лише на тимчасовий період. Я дуже сумую за UWC і я не відчуваю, що менталітет в Києві повністю підходить до того як змінилась моя особистість після UWC.Всі мої друзі розкидані по Європі, Африці і Азії і у мене немає можливості зараз їх відвідати. Тут дуже інакше плине час, тут дуже інакше будуються знайомства, інакше доводиться себе представляти, я маю геть інший розклад, мій попередній стиль життя був повністю знищений і я не маю змогу жити в Україні тим, чим я жила в Мостарі. Тут дуже інший темп і ритм життя, я не можу підлаштуватися під стан спокою і відсутність необхідності кудись бігти. Можливо, це реакція на відсутність стресу. Проте, проблема в тому, що те, що викликало стрес, було обрано мною добровільно і крутилося навколо активностей і речей, які приносили мені щире захоплення, натомість стан спокою зараз лише асоціюється з нудьгою.Певно все крутиться навколо того, що at the end of the day, я просто не звикла до відчуття самотності і сімейне життя перестало бути для мене достатнім. Я неймовірно сумую за мостаром і тим, якою людиною мене зробило це місце