Зоран Мамдані в промові з нагоди 250-річчя незалежності США. А ще він днями повідомив у спільній доповіді з комісаром поліції Нью-Йорка, що за півроку його мерства кількість тяжких злочинів (вбивств, перестрілок та тих, хто постраждав у перестрілках) знизилася до найнижчого рівня за всю історію спостережень. ...Нам кажуть, що Америка виняткова, бо ми багатші, сильніші, могутніші за всіх інших. Правда, друзі мої, полягає в тому, що Америка виняткова, бо тут ніщо не є незмінним. Влада може закрити кордони, ми змогли побувати на Місяці, але робота з втілення цінностей, вперше закладених у Декларації незалежності, — ця робота триває, друзі мої, і вона належить усім нам. Вона належить і нашим новим американцям, тим, хто стоїть тут зі мною сьогодні, усім, хто нещодавно отримав американське громадянство. Майже десять років тому я відчував те саме, що й ви — радість від того, що я більше не просто ньюйоркець, а американець. Кожен із вас має особливу силу. Силу визначати, що означає Америка. Ми бачимо місто суперечностей у країні суперечностей. Ми бачимо найбагатшу країну в історії світу — країну, де діти засинають голодними, тоді як перший у світі трильйонер прагне збільшити свій статок. Ми бачимо монополії, що домінують у всіх галузях, та олігархів, які купують вибори.Ми бачимо агентів у масках, які тероризують наші вулиці, споживають їжу, приготовану нашими сусідами-нелегалами, а потім таємно вивозять їх у невідомих фургонах. Ми бачимо країну, чиє величезне багатство було створене людьми з мозолистими, брудними руками — тими, хто трудиться на заводах і висікає кам’яні плити, — і ми бачимо країну, яка дозволила більшій частині цього багатства опинитися в руках небагатьох обраних. Так, ми бачимо Америку в індустрії медичного страхування, яка експлуатує хворих, але це не все, що я бачу, коли дивлюся на Америку. Ми бачимо її й у медсестрі, яка працює у дві зміни, а потім дорогою додому заїжджає провідати хворого сусіда. Так, ми бачимо Америку в корпоративних орендодавцях, для яких недбалість — це бізнес-модель. Ми бачимо її й у батькові, який укладає своїх дітей спати під стелею, що протікає, який прокидається до світанку, щоб піти на роботу, і все ще вірить, що його країна може краще піклуватися про його сім’ю.Так, ми бачимо Америку, коли витрачаємо наші податкові гроші на бомби та порятунок банків, коли продаємо вибори тому, хто більше заплатить. І все ж ми бачимо її так само чітко в кожному американцеві, який, як і раніше, вірить, що ця країна належить нам, народу. Ми бачимо Америку щоразу, коли сусіди беруться за руки, не питаючи, як довго вони тут живуть або які в них документи, — тоді як співробітники імміграційної та митної служби втручаються в наші райони. Ми бачимо Америку щоразу, коли молоді й старі стоять під проливним дощем або у задушливій спеці, щоб віддати свій голос. Ми бачимо, як в Америці трудящі щоразу вимагають більшого — не лише для себе, а й для своїх співгромадян.Дехто відповідає тим, хто вимагає від Америки більшого, просто: «Любіть країну або їдьте геть», — кажуть вони. Але патріотизм ніколи не полягав у претензіях на те, що наша країна бездоганна. Патріотизм — це кожен акт справедливої незгоди, кожен марш під палючим сонцем, кожен протест, що на десяток років випередив свій час. Саме тому, що ми любимо цю країну, ми не покинемо її. Зрештою, хто любить Америку більше, ніж ті, хто так багато пожертвував заради її свободи?