Довге панування неолібералізму і настільки ж довге відступлення лівих сформували свого роду культуру відчаю, доповнену утопічними ілюзіями щодо катастрофічних подій, які якось самі собою змінять ситуацію і зроблять неминучим перехід до нового суспільства. Цей тип мислення дуже точно описав Борис Капустін: «Ті з зневірених (вчорашніх) лівих, які вважають, що в цій ситуації розраховувати вже нема на що і чекати нічого, крім повної катастрофи, яка колись відбудеться і таким чином змінить світ, занадто оптимістичні. У такому світі катастрофа може статися, і фінансовий колапс 2008 року досить близько підвів до неї і показав у загальних рисах, якою вона може бути, але і катастрофа нічого істотного не змінить, не призведе до «зміни парадигм», якщо збережуться нинішні суб'єктності «раба» і «пана» і, відповідно, нинішня зупинка діалектики».Для того щоб потенціал назрілих змін перетворився на процес суспільних перетворень, необхідні практичні дії, що об'єднують і мобілізують сили, об'єктивно зацікавлені в цих змінах. Причому ця практична робота, в свою чергу, невіддільна від точного формулювання теоретичних питань і готовності давати на них чесну і тверезу відповідь. Як казав Вальтер Беньямін: «Бути діалектиком означає вловлювати в вітрила вітер історії. Вітрила — це поняття. Однак недостатньо тільки мати вітрила. Вирішальним є мистецтво їх правильно поставити». Таке завдання не може бути вирішене ні нескінченним повторенням найвірніших і найрадикальніших гасел, ні спробами механічного підпорядкування масових рухів заздалегідь сформованій ідеології чи організації. І найгірше, що можуть робити ліві, це відсторонюватися від повсякденних турбот більшості, від їх стихійного формування і далеко не завжди політично правильного, мотивуючи це «незрілістю мас».