За вікном давно ніч, а я знову сиджу в темряві,
з телефоном у руках, ніби він — моя остання надія.
Чекаю твого дзвінка так, ніби від нього залежить моє дихання.
Ну чому ти мовчиш?..
Чому саме сьогодні, коли серце сиплеться на дрібний пил?

Мені зараз потрібен навіть не ти —
мені потрібна твоя присутність,
твоє «я тут»,
твоє хоч щось.

Я ховаюсь у запаху твого светра,
наче він може зігріти там, де мені холодно вже місяцями.
Моя музика давно стала нашою,
але чомусь звучить так, ніби ти з неї пішов ще до того, як пішов від мене.

Я б спитала тебе:
«Як ти там? Ти теж іноді падаєш?»
Але знаю — ти відповіси тишею.
Ти майстерно мовчиш там, де я кричу.

дзвінок… у моїй голові, не в твоїх руках.

Я подзвоню — і ти, мабуть, візьмеш.
Скажу щось — заговориш так, ніби нічого не сталося.
Замовкну — і ти знову підеш,
ти завжди йдеш, коли мені найбільше болить.

Ну хоча б видихни в трубку,
просто дай знак, що ти живий,
що не стер мене так легко, як мої повідомлення.

Ну хоча б подзвони й одразу скинь…
я навіть цього буду вдячна.
Бо тоді, хоча б на секунду,
я знатиму — ти теж чекав.
Хоч трохи.
Хоч мить.
Хоч так само боляче, як я.