Давай поговорим про війну без жалю,Без пафосу, гасел і «все буде добре».Коли ти доросла не по календарю,А по втратах, що рвуть тебе зсередини чорним.Коли у двадцять — не плани й весна,А втома, що старить сильніше за роки.Коли тато — це фото, мовчання й війна,І «подзвони» вже ніколи не з того боку.Коли слово «додому» — як ніж у ребро,Бо додому тепер — це не завжди до тата.Коли світ розвалився на «до» і «після»,І «після» — це жити з порожнечею в хаті.Давай не мовчати. Бо тиша — не мир.Вона душить сильніше за вибухи ночі.Коли хтось там «втомився» від нашої війни,А ми — від трун і від власних сліз.Коли броня не тримає ні кулі, ні слів,А серце — в латках, але ще б’ється вперто.Коли замість мрій — імена на плиті,І кожне — як вирок, як постріл у серце.Давай кричати про війну, не шептать,Бо нас надто довго змушували терпіти.Ми вижили, так — але яка це ціна,Коли щоб жити, треба когось поховати?І поки для когось це просто війна,А для нас — батько, дім і зламане «завтра»,Ми будемо говорити. Знову і знов.Бо мовчання — це теж зрада.А ми — не зрадимо.