Прагнення зробити все ідеально часто називають високими стандартами чи амбітністю, і зовні це виглядає як прояв старанності. Але за перфекціонізмом нерідко ховається не бажання досконалості заради самої досконалості, а глибший страх, що будь-яка недосконалість зробить людину менш вартою прийняття. Такий страх часто формується там, де в дитинстві любов чи схвалення були тісно пов’язані з результатом. Якщо помилки супроводжувалися розчаруванням дорослих, а хороша оцінка чи виконане завдання приносили тепло і увагу, психіка засвоює просте правило: бути прийнятою можна лише тоді, коли все зроблено бездоганно. Із часом це правило переноситься на все доросле життя, і будь-яка недосконалість починає сприйматися не як звичайна частина процесу, а як загроза відкидання. Тому перфекціонізм рідко приносить справжнє задоволення від зробленого. Навіть відмінний результат не заспокоює надовго, тому що мета насправді не в якості роботи, а в уникненні болю від можливого відкидання, який ніколи повністю не зникає. Розуміння цього дозволяє інакше поставитися до власної прискіпливості до себе. Питання не в тому, як зробити ще краще, а в тому, чи можливо визнати власну цінність навіть тоді, коли щось вийшло недосконало.