все дитинство мені регулярно нагадували вирівняти спину. іноді досить неприємно проводячи зігнутим пальцем по хребту для підкріплення я чесно старалася. але надовго не виходило: пара хвилин, і я знову скручувалася у зручну для себе позу. я злилася на інших, коли мені знову робили зауваження. і злилася на себе, бо гарна постава — це ознака справжньої леді. та й чи не кожне казкове перевтілення на екрані передбачало, що перевтілювана без проблем проходить зі стопкою книжок на голові у дорослому житті сильно нічого не змінилося. постава все ще була не супер, а оточуючі все ще вважали корисним нагадати мені, що можна "просто" тримати спину рівною. я сама, безперечно, була не проти кілька років тому моя постава стала набагато кращою, а спина почала боліти набагато менше. і все це — без єдиної думки про те, що мені треба тримати спину рівно. всього-навсього треба було регулярно ходити в зал протягом кількох років, і тренуватися не ігноруючи верхню частину тіла (як часто раніше бувало у дівчат, і я не виключення) в терапії я дуже часто бачу, як люди заставляють себе«просто побудувати класні стосунки»«просто перестати вже страждати та почати змінювати своє життя»«просто перестати робити те, що шкодить»не маючи необхідних для цих дій мʼязів. тим самим наражаючи себе на постійне розчарування в собі та самокритикувчитися говорити про свої потреби і чути потреби іншої людини звучить вже не так весело, як «класні стосунки»а лікування депресії звучить набагато менш надихаюче, ніж уявлення сцени, як з мотиваційного фільму, де у тебе купа енергії і все виходитьв той же час це саме ті мʼязи, без яких первинна ціль просто не зможе реалізуватисяі, як і зі спиною, з таких непомітних і не дуже надихаючих кроків складається шлях до моменту, коли те, що колись було складним, раптом починає даватися легко — майже без видимих зусиль